ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»

Оголений пейзаж. Парфумів синій запах. І вечір-меломан — завсідник темних брам — Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах Холодний і в'язкий розкошланий туман. І змінюється все: така природа звуку. Як паморось дрібна, краплини ностальгій. Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку, Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?

«Акварель дощової погоди: зелене і синє…»

Акварель

дощової погоди: зелене і синє. Іронічний хлопчак пропонує купити черешні, Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина, Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє. Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці. Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи. Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій, Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити… Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим. Висихає вода, що потрапила Богу на руки… Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя. Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…

«Валізу ставлю до підніжжя дому…»

Валізу ставлю до підніжжя дому, Стою при ній, вагаючись ввійти. Стоять троянди парами — і в тому Глибокий сенс моєї самоти. Любов не знає пам'яті чужої, Вона, як лезо, чиста і тонка. Стоять троянди в сутіні по двоє — І до колючки тягнеться рука.

«Долала світ — немов холодну воду…»

Долала світ — немов холодну воду, Хоч щастя їло пряники із рук. Зі світу, у який немає входу, Вривався в душу моторошний звук: Таксист тиснув на клаксон, я здригалась. Ми — береги, то як же нам зійтись? Ти говорив — і щось в мені ламалось, А ти, як лід, зсередини світивсь. Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло: Прозорий парк — неначе райський сад. Стояли… Воском скапувало тіло — Так я стікала в полум'я, назад. І пила миті пристрасті, як ліки, — І коїлася тихо, мов у снах. Ти брав мене за руку — і велике, Як відчай, світло падало з вікна…

«Ти мій поет, а я твоя утома…»

Ти мій поет, а я твоя утома: Стерпи мене, адже бувають гірші. Писати вірші — і сидіти вдома. Сидіти вдома — і писати вірші… Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій? Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе. А я, претиха постать в сукні білій, Нагадую в відлуннях Беатріче… Чим далі йду, тим важче залишати Пустелю нашу на поталу виру, Як інтер'єр порожньої кімнати, В якій немає стелі — так я вірю…

«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»

поволі чекаю на тебе, занадто поволі. Міра вічності — рік, міра року коротша від миті. Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів… Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже. Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати, Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…

«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»

Є синоптики смерті, синоптики граней води. Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди, Літа Божого цього не будь мені птахом сюди. Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті, За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту. Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту. Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці — Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові. Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці — Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.

«Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»

Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім. Розмежоване небо на зони важкого дощу. Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні, І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся — Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода — Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося: Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.

«Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику…»

Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику, Щоби знову кричати вві сні, а тоді — удруге. На бруківку міську голуби опадають з вікон — Може, вітром віднесені, може, зусиллям туги… Ти приснився мені. І приснишся іще. І знову У міському пейзажі не лишу для себе тиші. Підсвідомість моя відчуває тебе як мову, Для якої слова відшукую найтихіші.

«Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз…»

Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз, Бо поручні — майже прозорі, хисткі, ненадійні… Триваю як голуб. Моє існування подвійне Заштовхує душу на сірий від бруду карниз. Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін — В етичній системі польоту над місивом міста. Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін — Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)… Забути б усе, пам'ятати хіба що світи У їх непостійності листя й надщерблених сходів… Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи, Ціною життя у мені конденсуючи подив.