Чтение онлайн

– Наскільки мені відомо, то ще ні. Його просто допитують.

– У вас є адвокат?
– спитав він.

Я про це навіть не думала з усім цим хаосом.

– Ні, ще нема.

– Приходь до мене додому і я зв'яжу тебе з нашим сімейним адвокатом.

Чудово. Адвокат Клейвортів, напевно, був найбільш високооплачуваним в штаті.

– О, я не думаю, що ми можемо собі дозволити...

– Не хвилюйся за це, - перервав мене Стівен.- Їдь сюди і я допоможу тобі.

Хіба я могла ще більше помилятися в ньому минулого

року? Я хотіла вдарити себе.

– Дуже дякую, Стівен. Я скоро буду там.

– Це був Стівен Клейворт?
– спитала мама, як тільки я поклала телефон в чохол.

– Якщо ми поїдемо до нього додому, то він зв'яже нас з їхнім сімейним адвокатом.

Її лоб наморщився.

– Ви двоє...

– Зовсім ні. У нас перемир'я. Виявилось, що він не такий і поганий хлопець.

Мама вхопила сумочку і ключі і ми поспішили назовні. Я зупинилась за декілька кроків від авто. Передня ліва шина була спущена.

– Ех, - сказала мама, - я не знала, що вона так здулась.

Я опустилась на коліна, щоб перевірити її.

– Вона не була спущена, - сказала я.
– Її порізали.

Глава 19

– З моїми шинами було все гаразд сьогодні вранці, - сказала мама.

– І ніхто б не підрізав її, поки поліція була тут, - додала я.

Ми подивились один на одного. Хто б не підрізав шини, він зробив це в останні десять хвилин. Я пройшлась трохи по вулиці, виглядаючи кого на набережній.

Хлопчик, десь років дванадцяти, їхав на своєму велосипеді до мене. Я витягнула руку і зупинила його.

– Ти бачив когось ще на вулиці?
– спитала я його.

– Ага, купу людей, - відповів він своїм "звісно" голосом.

– Конкретно того, хто, можливо біг, від цього дому? Того, хто порізав шину моєї мами.

Він знизав плечима.

– Тут була ціпочка з пляжною сумочкою і великим огидним капелюхом, вона спішила кудись.

– Люк!
– дівчина з довгим білявим волоссям помахала йому з іншого кінця вулиці.

– Вибач. Маю їхати.

А, тяга до білявок. Почалась так рано. До речі про білявок, я знала, хто порізав шину. Тіфані. Але зараз в мене не було часу розбиратись з нею. Я повинна була допомогти Пері, але тепер було неможливо дістатись дому Стівена.

Блискуче чорне авто, яке належало пану Спелмену, під'їхало до узбіччя. Джастін висунув своє обличчя з вікна.

– Залазь!

Не зовсім лицар на білому коні, але мені підходить. Мама прослизнула на пасажирське сидіння, а я заскочила на заднє і Джастін рвонув.

– Я чув, що Пері забрали, - пояснив він.
– Мій тато зателефонував своєму другу, адвокатові, і він зустріне нас у відділку.

– У тебе ще немає прав, - сказала я.

– Але я можу їхати з учнівським дозволом, так само, як і дорослий у авто, - він посміхнувся.
– Привіт, пані Ферн.

Мама погладила його по плечу. Вона завжди любила Джастіна і дала

зрозуміти, що на її думку Джастін заслуговує на другий шанс. Я зітхнула. Тепер, коли він приїхав врятувати мою родину, вона ще більше буде тиснути.

– Мені шкода. Дійсно шкода, - прошепотів мені Гебріел у відділку.

– Твій тато просто робить свою роботу, - я заламувала руки, поки бубоніла це.
– Якщо Пері був з Вікторією тієї ночі, він повинен допитати його. Я не виню тебе. Скоро ти побачиш, що Пері не робив цього. Твій батько випустить його і ми з тобою повернемось до... роботи над справою.

Він відвернувся, ніби не був впевнений у цьому. Але я також не була.

Я опустилась на твердий пластиковий стілець. Я ненавиділа сидіти у зоні очікування, знаючи, що мого брата тримали у маленькій кімнаті десь у будівлі, наляканого та невпевненого. Я сподівалась, що його не завалюють питаннями. Сподівалась, що він був достатньо розумним, щоб не відповідати, поки ми не знайдемо йому адвоката.

Ентоні Тоскано зайшов до кімнати і Гебріел тієї ж миті підвівся і побіг до нього. Ентоні шепотів щось Гебріелу на вухо, коли я підійшла.

– Вибачте, детектив Тоскано?

Він повернувся і поглянув зверху на мене. Я відчула себе маленьким дівчам поруч з ним.

– Так, панно Ферн?

– Я можу поговорити зі своїм братом хвилинку? Адвокат тут скоро буде. Я хочу впевнитись, що з ним все гаразд.

Щось промайнуло на його обличчі. Він жалів мене?

– Звичайно, йди за мною.

Я мало не бігла по коридору, намагаючись йти в ногу з його великими кроками. Він мовчав під час нашої короткої ходьби, так що я оглядалася навколо. Мерехтливе світло лампи денного освітлення на стелі. Пропалені сліди на підлозі від сигарет. Сірі стіни, які благали буди пофарбованими по-новому.

Детектив Тоскано різко зупинився, і я мало не врізалася в його спину.

– У вас є дві хвилини,- сказав він, і відкрив двері.

На звук відкриття дверей, Пері схопився зі стільця, але його паніка зменшилася, коли він побачив мене. Я намагалася всміхатися, але ж він все одно знав, що це фальшиво. Я не знала чи мені дозволено його обійняти. Все це було таким нереальним, наче ми були жертвами складної витівки.

Я б бажала, що б це таки був жарт. Я сіла на стілець навпроти нього, і поклала руки на стіл.

– Ти в порядку?

Він знизав плечима.

– Вони добре до тебе ставляться?

– Ага. Вони не зробили багато. Дали мені содову.

– Тебе ще не допитували?

– Я думаю, вони чекають на мого адвоката.

– Мабуть пан Спелмен сказав їм, - сказала я.
– Адвокат Спелменів буде представляти тебе. Він на шляху сюди. Напевно, вони почнуть тебе допитувати, як тільки він приїде сюди.

Він кивнув, дивлячись на свої руки. Його обличчя було змарнілим, із зеленим відтінком. Я гадала, які були шанси, що він виблює на цей стіл.