Чтение онлайн

— Синтіє! — гукнув я.

Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.

Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.

— У чому річ? — запитав він.

— Пробачте мені, — сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. —

Але, здається, я знаю вас.

Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»

— Не думаю, — повільно проказав незнайомець.

— Ви — Тод, — заявила Синтія.

— Тод? — він похитав головою. — Пробачте, леді, але я не знаю…

— Я знаю, хто ви, — сказала Синтія. — Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.

— Пробачте їй, — перепросив я чоловіка. — Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.

Синтія сердито обернулася до мене.

— Я ще не втратила розум. — І, звертаючись до незнайомця, запитала: — Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?

— Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?

Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказав незнайомому чоловікові:

— Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.

— Ви збожеволіли, — сказав він. — Я не зобов’язаний це робити.

— От бачиш? — вигукнула Синтія. — Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.

Я відвів Синтію вбік і сказав:

— Дай мені хвилинку.

Потім повернувся до незнайомця й пояснив:

— Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.

Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.

— Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, — мовив він.

Я нічого не відповів.

Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.

— Ось, — сказав він, подаючи її мені.

То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в Янґстауні. На посвідченні була фотографія.

— Ви дозволите мені показати це їй? — запитав я.

Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.

— Подивися-но.

Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув

від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Я вас дуже прошу, пробачте.

Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів — з яких я розчув тільки одне, «психопатка» — і попрямував до паркувального майданчика.

— Ходімо, Синтіє, — сказав я. — Треба забрати Ґрейс.

— Ґрейс? — запитала вона. — Ти покинув Ґрейс?

— Я залишив її під наглядом, — сказав я. — Усе гаразд.

Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.

Ґрейс там не було.

Жінки в синьому жакеті там не було.

— Де, в біса…

— О Боже! — сказала Синтія. — Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?

— Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.

Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.

— Вона має бути десь тут, — сказав я.

— Що то була за жінка? — запитала Синтія. — Який вона мала вигляд?

— Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.

Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.

— Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. — Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…

Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.

— Ви не бачили тут малої дівчинки? — запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. — Їй вісім років. Вона сиділа тут.

Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.