Чтение онлайн

— Гаразд, — погодилася Ґрейс. — Це я зробила хибний трюк?

У нашому домі завжди вживався цей вислів — «хибний трюк». Це був такий собі жартівливий вислів, яким ми з Синтією замінили «хибний крок». Ми застосовували його із Синтією дуже давно, і Ґрейс щиро повірила, що саме так і треба казати, коли ти припустишся якоїсь помилки.

— Ні, моя люба, це не хибний трюк, — сказав я. — Ми просто не хочемо від тебе чути це слово.

Ґрейс змінила тему розмови й запитала:

— А

де мій дозвіл?

— Який дозвіл? — запитала мати.

— Дозвіл на екскурсію, — сказала Ґрейс. — Від нас вимагатимуть дозвіл.

— Моя люба, ти нічого не казала нам про якийсь дозвіл, — промовила Синтія. — Тобі не слід казати нам про такі речі в останню хвилину.

— Про який дозвіл ідеться? — запитав я.

— Ми сьогодні йдемо на екскурсію на пожежну станцію, і нас туди не пустять, якщо ми не покажемо дозвіл від батьків.

— Чому ти не сказала нам про це раніше?

— Не турбуйся, — заспокоїв я Ґрейс. — Зараз я тобі видам дозвіл.

Я побіг нагору, до кімнати, яка мала бути нашою третьою спальнею, але насправді була майстернею для шиття й кабінетом. У кутку стояв письмовий стіл, а на тому столі — комп’ютер, на якому ми працювали спільно з Синтією і яким я користувався, готуючись до своїх уроків. На тому ж таки столі була й друкарська машинка «Роял» із моїх університетських днів, я досі друкував на ній усілякі коротенькі нотатки, бо почерк у мене жахливий, а мені значно легше запхати аркуш у машинку, аніж умикати комп’ютер, відкривати World, створювати документ, потім друкувати його на принтері й таке інше.

Тож я швидко надрукував коротку записку до вчительки Ґрейс, у якій ми надавали нашій доньці дозвіл покинути територію школи й вирушити на екскурсію до пожежної станції. Я лише сподівався, що клавіша, яка друкувала «е», таке схоже на «с», не призведе до непорозумінь, а надто коли ім’я моєї доньки хтось прочитає як «Ґрсйс».

Я спустився вниз і віддав Ґрейс дозвіл, згорнувши його і звелівши покласти до свого ранця, щоб не загубився.

Коли я був уже у дверях, Синтія сказала мені:

— Не йди звідти, поки не переконаєшся, що вона увійде досередини.

Ґрейс цих слів не почула, бо вже вибігла на під’їзну алею, крутячись, наче дзиґа.

— А чом би їм спершу не пограти в якусь гру на шкільному подвір’ї? — сказав я. — А коли вони побачать такого суб’єкта, як я, що тиняється поблизу, хіба не повинні вони викликати копів?

— Якби я тебе там побачила, то негайно б заарештувала, — відповіла Синтія. — У такому разі доведи її до шкільного подвір’я. Оце й усе. — Вона притягла мене ближче до себе. — Отже, коли точно тобі треба бути у школі?

— Не раніше, аніж почнеться другий урок.

— То ти маєш у своєму розпорядженні

ще майже годину, — сказала вона й обдарувала мене таким поглядом, яким вона обдаровує мене не так часто, як мені хотілося б.

— Так, — відповів я цілком незворушно. — Ви маєте рацію, місіс Арчер. Може, ви б хотіли сказати мені щось іще?

— Може, й хотіла б, містере Арчер, — сказала Синтія, усміхнувшись мені й легенько цьомкнувши в губи.

— Чи Ґрейс не запідозрить чого-небудь, якщо ми бігтимемо з нею до самої школи?

— А ви просто йдіть, — сказала Синтія й виштовхала мене у двері.

— Отже, який у нас план? — запитала Ґрейс, коли ми звернули на тротуар, ідучи поряд.

— План? Немає в нас ніякого плану.

— Я хотіла запитати, як далеко збираєшся ти мене вести?

— Думаю, я зайду до школи разом із тобою, а може, навіть посиджу з тобою у класі протягом години або десь так.

— Тату, не жартуй.

— А хто каже, що я жартую? Мені хочеться посидіти у твоєму класі з тобою. Подивитися, чи добре ти виконуєш свої завдання.

— Ти навіть не помістишся за партою, — застерегла мене Ґрейс.

— А я можу сісти на неї верхи. Я не примхливий.

— У мами сьогодні непоганий настрій, — сказала Ґрейс.

— Авжеж, непоганий, — погодився я. — У мами часто буває непоганий настрій.

Ґрейс подивилася на мене з таким виразом, ніби давала мені зрозуміти, що я тут не цілком щирий.

— Твоїй мамі доводиться багато про що думати цими днями. Вони були нелегкими для неї.

— Бо минуло двадцять п’ять років, — сказала Ґрейс.

Отак прямо й сказала.

— Атож, — підтвердив я.

— І через телевізійне шоу, — сказала вона. — Я не знаю, чому ви не дозволили мені подивитись його. Ти записав його на відео?

— Твоя мати не хоче, щоб ти переживала через те, що довелося пережити їй, — пояснив я.

— Одна з моїх подруг записала його на відео, — спокійно сказала Ґрейс. — Я, можна сказати, вже його бачила.

У тоні її голосу прозвучало: «Тож немає жодного сенсу його від мене ховати».

— А де ти його дивилася? — запитав я.

Синтія тримала свою дочку на такому короткому повідку, що вона знала б, якби Ґрейс пішла до подруги після школи. Може, Ґрейс таємно пронесла стрічку додому й подивилася її зі стишеним звуком, коли ми були нагорі, в кабінеті?

— Я ходила до неї додому під час перерви на обід, — сказала Ґрейс.

Навіть коли дитині лише вісім років, її не вдається ізолювати від зовнішнього світу. Мине ще п’ять років, і вона вже буде підлітком. Господи!

— Хоч би хто тобі показав це шоу, йому не слід було цього робити, — сказав я.