Чтение онлайн

Я знизав плечима. У цьому не було нічого нового.

— А як ти себе почуваєш? — запитав Ролі. — У тебе, я сказав би, досить кепський вигляд сьогодні. З тобою все окей?

— Може, я й не зовсім у формі, — мовив я. — Домашні проблеми. Синтія конфліктує з Ґрейс, бо не хоче надавати їй найменшої свободи.

— Вона й досі спостерігає за астероїдами? — запитав він.

Ролі не раз бував у нас зі своєю дружиною Мілісентою й любив побалакати з Ґрейс. Вона показувала йому свій телескоп.

— Дуже мила дитина. Мабуть, це в неї від матері.

— Я знаю, чому Синтія так робить. Тобто

я хочу сказати, що якби мені довелося пережити те, що довелося пережити їй, то, можливо б, і я дивився б на речі з такою осторогою. Але, хай йому біс, мені важко її зрозуміти. Вона розповідає про автомобіль.

— Автомобіль?

— Коричневий автомобіль. Нібито бачила його кілька разів, коли водила Ґрейс до школи.

— І що з ними сталося?

— Та нічого. Кілька місяців тому це був зелений спортивний автомобіль. Торік Синтія казала, що на розі вулиці тричі на тиждень стовбичив якийсь суб’єкт із бородою й дивився на них дивним поглядом.

Ролі взяв ще одну цукерку.

— Можливо, на неї також вплинуло недавнє телевізійне шоу.

— Гадаю, почасти вплинуло й воно. А крім того, ювілейна дата — адже минуло рівно двадцять п’ять років, відтоді як зникла її родина. Їй нелегко все це витримати.

— Я побалакаю з нею, — сказав Ролі. — Пора вже нам прогулятися на пляж.

Після того як зникла родина Синтії, Ролі іноді забирав її від тітки Тес на короткий час. Вони з’їдали морозиво у Карвела на перехресті вулиць Бриджпорт-авеню та Кларк-стрит, а потім прогулювалися узбережжям протоки Лонґ-Айленд, часом розмовляючи, а часом мовчки.

— Непогана думка, — погодився я. — І ми іноді також зустрічаємося з психіатром, з тією жінкою, ви її знаєте, з доктором Кінцлер. Наомі Кінцлер.

— І що ви маєте від тих зустрічей?

Я знизав плечима, а тоді запитав:

— А що, на твою думку, трапилося тоді, Ролі?

— Скільки разів ти мене запитував про це, Тері?

— Я лише хочу, щоб це нарешті закінчилося для Синтії, щоб вона знайшла якусь відповідь. Думаю, вона сподівалася, що телевізійне шоу допоможе їй у цьому. — Я зробив паузу. — Річ у тому, що ти знав Клейтона. Ви ходили з ним рибалити. Ти маєш уявлення про те, що він був за людина.

— Я знав і Патрисію.

— Чи схожі вони на людей, які могли б покинути свою дочку?

— Ні. Думаю, і я завжди в це вірив, що їх було вбито. Ти ж пам’ятаєш, як я говорив на шоу, що то був серійний убивця чи хтось такий.

Я повільно кивнув на знак згоди, хоч поліція ніколи особливо не вірила в цю теорію. У зникненні родини Синтії не було нічого такого, що узгоджувалося б із фактами, які вони зібрали.

— Але тут ми маємо одну складність, — зауважив я. — Якщо серійний убивця проник у дім і повбивав їх усіх, то чому він пощадив Синтію? Чому він залишив її живою?

Ролі не мав відповіді для мене.

— Можу я спитати тебе про дещо? — запитав він.

— Звичайно, — погодився я.

— Чому наша геніально обдарована вчителька фізкультури залишила для тебе цидулку в твоїй шухляді, а через хвилину повернулася й забрала її назад?

— Що ти сказав?

— Ти тільки пам’ятай, Тері, ти — одружений чоловік.

Після

того як Ролі закінчив розповідати мені про те, що побачив, коли сидів у далекому кутку вчительської кімнати, вдаючи, ніби заглибився в читання газети, він повідомив мені й кілька приємних новин. Сильвія, вчителька мистецтва, завтра має намір провести репетицію великої річної шкільної вистави, якою в цьому році будуть «Кляті янкі». [7] Половина дітей із мого класу письмової творчості беруть участь у виставі, тож мій перший урок фактично скасовується. Оскільки так багато учнів не буде, то не прийдуть і ті, хто мусив прийти.

Тож наступного ранку, коли Ґрейс їла свої грінки з джемом, я сказав:

— Вгадай, хто тебе поведе до школи сьогодні?

Її личко засяяло.

— Ти мене поведеш? Справді ти?

— Так. Я вже сказав твоїй матері. У мене сьогодні немає першого урока, тож усе окей.

— Ти поведеш мене, як і вона, тобто йтимеш поруч зі мною?

Я почув, що Синтія спускається сходами, тож притулив пальця до губів, і Ґрейс ураз замовкла.

— Отже, Гарбузику, сьогодні тебе поведе до школи твій тато, — сказала Синтія.

Гарбузик — це було пестливе ім’я, яким називала Синтію її мати.

— Ти не проти? — запитала вона.

— Звісно, ні!

Синтія підвела брови.

— Так, я бачу, моє товариство тобі не до вподоби.

— Мамо… — сказала Ґрейс.

Її мати всміхнулася. Якщо вона й справді була ображена, то цього не показала. Ґрейс не дуже повірила в щирість тієї усмішки й тому змінила тактику.

— Мені приємно іноді пройтися з татом для переміни.

— Що ти там читаєш? — запитала Синтія, звертаючись до мене.

Я розгорнув газету на рекламних оголошеннях із продажу нерухомого майна. Один раз на тиждень газета відводила спеціальний розділ, заповнений оголошеннями про продаж будинків.

— Та нічого.

— Як то нічого? Ти думаєш, нам слід переселитися?

— Я не хочу переселятися, — сказала Ґрейс.

— Ніхто нікуди не переселяється, — промовив я. — Хоч іноді мені й хочеться більше простору.

— Як ти можеш отримати більше простору без переселення? — запитала Синтія.

— Маєш слушність, — мовив я. — Отже, нам доведеться переселитися, щоб мати більше простору.

— Або добудувати цей простір тут, — сказала Синтія.

— Чудово! — вигукнула Ґрейс у захваті. — Ми збудуємо обсерваторію!

Синтія засміялася, потім сказала:

— Я мала на увазі ще одну туалетну кімнату.

— Ні, ні, — не хотіла здаватися Ґрейс. — Ми зробимо кімнату з діркою у стелі, щоб крізь ту дірку можна було бачити зорі, коли споночіє, і ви купили б мені більший телескоп, щоб дивитися крізь нього прямо вгору, а не крізь якесь паскудне вікно.

— Не кажи «паскудне», — промовила Синтія, але вона всміхалася.