Чтение онлайн

— Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю.

— Та так, — каже, — чогось на душі невесело!

— Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні?

— А я за 40 років тільки один раз заграв!

— Один раз?! В якій же п'єсі?

— В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів!

— Ну, й як?!

— Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито!

— Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант!

Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…

Запросили мене на одне весілля.

Прийшов.

Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон.

І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх.

Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого.

А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств.

Кличуть іноді тебе на весілля.

«Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?»

А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки по-справжньому щасливі очі в молодого, щасливо-променисті у молодої і по-справжньому сяють радістю гості.

Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна.

Навіть теща — мама, значить, молодої, — симпатична бабуся, не сичить, а якось так по-материнському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима.

— Що, — думаю, — за чудасія?

Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути.

Випили, і таки порядком випили.

Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»).

Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно.

Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали…

Сиджу й очам своїм не вірю.

Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого.

І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу.

— Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одвідувати силу-силенну різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і навіть військового кашкета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є секретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви

знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленьки-леле! Підходиш і так ввічливенько:

— Товаришко! Чи не можна бачити директора?

На вас з очей блискавка і на високій ноті:

— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!

Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:

— Можна бачити?

— Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився!

У другій якійсь установі нариваєшся:

— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!

А там, дивись, вам піднесуть:

— Вам «руським язиком» сказано! Не розумієте? Навчіться розуміти!

Або:

— По двадцять раз я не говоритиму! Слухати треба! Вас багато, а я одна!

Скажеш їй благально:

— Товаришко, я спішу! Будь ласка, доложіть директорові.

— Не великий пан, почекаєте!

А скільки разів довелося слухати стереотипне:

— Вам сказано: приходьте взавтра!

Чи таке:

— Перерва! Ви розумієте — перерва! Що я тут сиджу, значить, я сиджу! Але перерва, і говорити під час перерви я з вами не буду!

Буває й таке:

— Та, товаришко, ще 15 хвилин до кінця роботи.

— Без вас знаю! А що ж ви хочете, щоб через вас я в кіно запізнилася?! По-о-од-д-думаєш?!

И от одного разу заходжу в установу. Сидить дівчина. Я до неї:

— Товаришко…

А вона мені:

— Сідайте, будь ласка! Що ви хотіли?

Я розповів. Вона мені:

— На жаль, зараз директора нема! Теряти вам час нема рації. Телефон у вас є? Я запишу! Директор буде за годину, я йому доложу і подзвоню вам! Навіщо вам бити ноги, теряти час?

Я дивився на неї, признаюсь вам, буквально отетеріло.

А вона далі:

— Очевидно, вам частенько доводитиметься до нас приходити в різних справах. Запишіть мій телефон і дзвоніть, коли треба буде. Я, доложивши своєму керівництву, вам одповідатиму! А як треба буде, щоб ви особисто завітали, скажу! Звуть мене Валентина Петрівна — мені й дзвоніть!

Підійшов другий одвідувач, — вона й з тим так… Так я вам скажу, що після такої розмови я не дуже зловживав телефоном. Я особисто навідувався частіше.

В цей час прийшла молода — і до молодого:

— Пробач, — каже, — Грицю, що затрималася! Не сумував?

— Ні, Валюшо, ми тут заговорились!

— Угу… — я сам собі сказав.

Прийшовши з весілля додому, я подумав:

«Велика справа — ввічливе обслуговування громадян. Крім усього іншого, можна іноді заміж за порядного одвідувача вийти. А як за секретаря чоловік править, — то таку при «вежливом обхождении» можна блондинку причарувати: з перманентом, брови тонкі вибриком і нігтики, як кров».