Весна-красна
Шрифт:
А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.
Серед великої і просторої площі «Нового Ленінграда» знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.
Вічним сном почивають там герої-гвардійці…
Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами…
І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.
— Ні, — відповість
Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.
Далеко від села Луганського Сталінської області [1] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля.
1
Нині Донецька.
Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської, — і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське:
«Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна!
7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники.
Ми розповіли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити ї захищати свій народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вітчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка — стійко, вміло і мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна.
Міцно тиснемо ваші руки. Громов, Михайлов, Уварчев, Носков, Гусаров, Дубін, Шушарін, Хомутов, Кузнецов, Єврашев».
Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпні 1942 року.
Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій.
Аж ось після шаленого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців.
Від сержанта не відстають і його товариші.
Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед.
Ось вони вже біля бруствера.
Скомандувавши: «Вперед!», Красношапка орлом вилітає на бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати.
Вибухами гранат він розкидає перші лави фашистів.
Але гітлерівців багато. Вони прориваються в окоп.
— Ні, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться.
Німецьку атаку відбито.
Перед нашим окопом десятки німецьких трупів.
Коли Миколу везли в госпіталь, він сказав:
— Товариші! Я зробив, що міг! Може, й мало я зробив, так вірю, що ви зробите більше! Прощавайте! Як тільки видужаю, зразу ж вернусь до вас!
Не повернувся Микола…
Спочиває герой оборони славного Ленінграда Микола Красношапка під білим мармуровим постаментом на Гвардійському кладовищі города-героя…
Микола Красношапка, обороняючи Ленінград, знав, що він обороняє Україну, як знали й славні ленінградці, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленінград. Бо всі вони боронили свою велику Батьківщину — СРСР.
Космічна катастрофа
Вчора, о 6 годині ранку, раптом у двері:
— Стук-стук!
Це на мене не дуже вплинуло.
Коли знову в двері і вже не «стук-стук», а:
— Грюк-грюк!
І так нервово, і навіть осатаніло.
Довелося зскочити з ліжка і бігти босяка до дверей, бо не було біля ліжка нічних шльопанців, що їх ще рік тому обіцяв виробляти Кожпромтрест, чи Промшкірспілка, чи ще якесь таке дуже важливе об'єднання із породи «ширпотребу».
— Хто там?
З-за дверей почулося хрипучо-перелякане:
— Я!
— Хто я?
— Агорпина Титівна!
— Що скоїлось?
— Одірвалось!
— Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані «ширпотребу», і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше…
— Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій!
— Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось?
— Сонце одірвалось!
— Сонце одірвалось?
— Одірвалось!
— Усе одірвалось? З уздром?!
— Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить!
— Куди летить?
— На землю летить!
— Чого летить?
— Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила!
— Прощаю, — кажу.
— І вдруге?
— І вдруге прощаю!
— І втретє?
— І втретє, — кажу, — прощаю!
— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.
Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.
— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай як-небудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!
І побігла.
Вискочив і я з хати.
З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома:
— Летить! — кричу.