Чтение онлайн

І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш – дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»

Гребінь появився так несподівано, що я спершу

не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені

груди, і біла-пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,– коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене – я найвище, я над усім, вгорі – тільки небо, захочу – і до нього дістану,– коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!

Ось я зібрався, дійшов, довівши, що ще чогось вартий!

Гей, ви, там, унизу, дрібненькі комахи, прикуті до земного тяжіння! Хоч озовіться, якщо не можете піднятись до мене!

Озвався Абос. Здригнулась земля, захиталася скеля, шарпонуло повітря – перед очима злетіло каміння. Не встиг упасти, забитись в щілину, як ударило знову й знову: Абос вирішив, мабуть, висадити в повітря всю гору. Притискався до скелі, з острахом дивлячись на каміння, що дощем сипалось недалеко од мене. Пригостить отаким камінцем, і вже не підеш – знесуть.

Переждавши, поки одгриміли вибухи й осіла руда хмара, спускаюся донизу. Беручи трошки правіше, поза скелями, які й захистили мене од каменепаду.

Глибокий рів підрізав схил гори. Там уже кипіла робота: оголені до пояса таджики викидали породу. Тут я вперше побачив уславлений «таджиць-кий екскаватор» – мудру вигадку народу, який одвіку живе й трудиться в горах. До великої совкової лопати прив'язано мотуз. Двоє тримають той мотуз за обидва кінці, третій заганяє лопату в грунт. Помах рук, мотуз натягується, лопата злітає вгору, грунт викидається далеко вперед. Вгору – донизу, вгору – донизу: зарядка, од якої за кілька хвилин очі на лоба полізуть! А вони хоча б тобі що, вони наче бавляться: вимахують з ранку до вечора, з дня у день, з місяця в місяць. Ще й усміхаються мені ж назустріч. І найприязніший, найсліпучіший – усміх Мухли.

– Мухла, буде сьогодні футбол?

Сміється, кива головою, що буде.

І я обіцяю собі, що стану в ворота. Хоча б і довелося лягти потім кістьми.

Цим урочисто засвідчую: найкрасивіші дівчата в Таджикистані.

І то не просто в Таджикистані, а на Памірі, по високогірних долинах, де над буйною зеленню велично здіймаються покриті вічним снігом вершини, де небо завжди блакитне і синє, а до зірок можна дістати рукою, де гримлять кришталево-прозорі потоки, де повітря таке, що хочеться його не вдихати, а пити, смакуючи кожен ковток.

В таких долинах не можуть не родитись найкрасивіші у світі дівчата.

Блакитні очі; примхливим вигином брови; сяючі зуби й пишна коса, горда постава тіла й смага благородної шкіри – де ви, художники, автори майбутніх полотен, перед якими завмирали б побожно наступні покоління? А може, це й краще, що вас тут немає: в розпачі викидали б ви бліді фарби свої, ламали б немічні пензлі, дерли б

сіре, як смертна нудьга, полотно. І, осліплі навіки,

вже нічого більше не бачили б.

– Зупиніть! – закричали ми в один голос.

Водій наш, Гірштейн, з переляку подумав, що

хтось на ходу вйпав з машини: гальмонув так, що колеса огорнулися димом.

– Здайте назад... Ще здайте... Ще... А тепер всі замріть і не дихайте!

Останнє можна було й не казати: ми й без цього завмерли й не дихали. Дивились, все ще не вірячи, що отаке чудо може існувати на світі. Але чудо не зникало, чудо стояло за кілька кроків од нас, реальне, як сонце, як гори, як дерева й будинки, як вода, що, витікаючи з каменю, вигравала веселкою. Граціозно схилившись, чудо підставляло з найщирішого золота глек, і кожен з нас мимохіть подумав, що якою ж смачною має бути вода в тому глекові! Раз напитись – і померти!

І було тому чудові років шістнадцять, не більше.

– Фотоапарат! – застогнав Григорій Михайлович. Не відриваючи від юної красуні очей, він наосліп вимацував довкола себе руками.– Де фотоапарат?.. Куди подівся мій фотоапарат?! – В останній фразі пролунало стільки розпачу, наче вже йшлося про його власне життя.

Оклик Григорія Михайловича привів мене до тями: я згадав про власний «Зеніт», що висів звично на грудях. Висмикнув поспішно з футляра, став наклацувати ,кадр за кадром, не жаліючи плівки. Григорій Михайлович уже стогнав так, наче в нього розпочалися передчасні пологи:

– Фотоапарат!.. О-о-о, де мій фотоапарат!..

– Годі, Анатолію Андрійовичу,– зупинив мене Віктор Микитович Крат.– Залиште хоч кілька слайдів на свою дружину.

Анатолій же з якомога байдужішим виглядом додав:

– Це що! В нас на Памірі не такі красуні трапляються.

– Хто заховав мій фотоапарат?! – 3 Григорієм Михайловичем вже починалась істерика.

Коли врешті поїхали й кишлак лишився позаду, Віктор Микитович, який сидів поряд з Гірштейном, обернувся до Григорія Михайловича:

– То ви питали про свій фотоапарат? – Мефістофельське обличчя його, прикрашене гостренькою борідкою, було як ніколи серйозне.

– Апарат,– простогнав нещасний.

– Так він же висить оно поруч з вами!

– Що ж ви не сказали раніше?!

– А звідки ж я знав, що він вам так необхідний?

На місці Григорія Михайловича я вибухнув би

не знати якою лайкою. Але наш супутник лаятись просто не вмів. Лайка й Григорій Михайлович були явищами настільки несумісними, що коли б він вилаявся, ми поніміли б навіки. Тому він тільки вигукнув:

– Зупиніть!

І смиконув дверцята машини.

– Ви куди?

Не відповів. Не оглянувся навіть.

– Григорію Михайловичу!

Григорій Михайлович уже біг у зворотному напрямі.

– Все одно ж не застанете! Вона вже пішла!..

– Поїхали слідом. Бо ще ожениться,– сказав Анатолій.

І ми повернули назад.

Красуні ж, звісно, уже не було. Сиротливо дзюркотіла вода, всі фарби довкола здавались пожухлими.

Григорій Михайлович сердився до вечора. Мовчки сидів, жалісно скліпував і був схожий на великого птаха, ображеного в найсвятіщих своїх почуттях.