Чтение онлайн

Щоразу повторюється одне й те саме: Анатолій голосно лається, щоб перенесли цю прокляту істоту подалі, в мене з годину дзвенить у голові, та наступного ранку я знову підскакую од несамовитого зойку: всі чергові по кухні чомусь переконані, що мордувати рейку годиться лише над вухом начальства.

Врешті Мухла опуска важке било. Сяє білозубо посмішкою, привітно вигукує:

– Салям, начальник!

До пояса оголене тіло вилите з бронзи: жодної складочки жиру, суцільні сталеві м'язи.

– Що сьогодні робитимеш? – пита Анатолій.

– Футбол!

– А може, підеш зі мною? – Запитання поставлене в жарт, і Мухла добре

це розуміє.

– Е-е, начальник, краще футбол! – І копа ногою, показуючи, як він ганятиме м'яч.

В особі Мухли світовий футбол втрача якщо не Пеле, то Блохіна вже напевне. Кожну неділю він ладен ганяти м'яч з ранку до вечора, а в будні, ледь повернувшись з роботи, хапа мерщій м'яч і вибігає на «поле». «Поле» починається за нашим наметом, з огляду на малочисельність футбольної команди, в нім одні лише ворота, позначені двома валунами, довкола ж стирчить стільки каміння, що я кожного разу дивуюсь, як оці футболісти досі не позбулись ніг. Тим більше, що, жаліючи взуття, грають всі, як один, босоніж: страшно дивитись, коли вони б'ють з усієї сили по м'ячу, що застряв між камінням.

Футбол в нашому таборі – видовище для богів. На висоті чотири тисячі двісті метрів, під самісіньким небом, гасають фантастичні постаті. В штормівках і джинсах, у ватяних таджицьких халатах, в шапках і тюбетейках, а то й зовсім голомозі, й обов'язково всі босі. Мають поли халатів і правовірні бороди, лопотять брезентові штормівки, лунають гортанні вигуки. Голомозий Мухла ганя здичавілим яком, готовий життям накласти за м'яч, він нічого не бачить, окрім м’яча, і горе тому, хто стане йому на дорозі!

Якось мене умовили стати в воротях: ніхто не хотів бути воротарем (чому, це я зрозумів за кілька хвилин пізніше). Я й став, і стояв, поки м'яч полетів у мій бік.

Валлах!

Осатанілий клубок футболістів накотився на мене, збив з ніг, підім'яв, чийсь лікоть ударив під ребра, чиясь твердюща, мов копито ішака, п'ята садонула мене в поперек. Знавіснівши од болю, я в свою чергу молотив кулаком по чиїйсь бритій балдешці.

«Мала купа» врешті розпалась. Задихаючись, я пробував звестись, і перший, хто подав мені руку, був, звісно ж, Мухла: це йому дісталось од мене.

– Гол! – проголосив він, сяючи рафінадно зубами.– Давай, ставай у ворота!

Та я від цієї честі відмовився: стогнучи, побрів до намету – рахувати синці.

Після цього Анатолій щоразу єхидно цікавився:

– То як, зіграємо в футбол?..

Але годі зі спогадами: час іти снідати.

їдальня в протилежному кінці табору. Вздовж величезного намету вкопано стіл з неструганих дощок, дві довгі лави: на сорок персон. Тут же, поряд з наметом, і кухня: халабуда з фанери, в якій з ранку до пізнього вечора палахкотить величезна плита з вмазаним у неї котлом. В тому котлі з дня у день булька, клекоче, парує одна й та ж страва: суп із бараниною. Тому супові не буде, здається, заміни: і вранці – суп, і в обід – суп, і на вечерю – суп. Це єдина страва, яку сяк-так уміє готувати кухарка, товста дівчина з такими сонними очима, що здається, наче вона позичила їх у корови. Ті очі, мабуть, нічого не бачать: величезний черпак може вилити суп прямо тобі на живіт, якщо ти не встигнеш підставити завчасно тарілку. Вона як заснула в день народження, так і досі не може прокинутись.

Летаргічний стан полишає кухарку лише тоді, коли появляється Женя – молоденький геолог. Рухи її стають різкі та поривчасті,

очі одразу ж прояснюються. В Женину миску наливається стільки супу, що ним вистачило б затопити всю нашу долину. Женя сердиться, але це не заважає кухарці налазити на нього грудьми, засмаженими на любовному вогнищі.

Кухарка ця – прокляття нашого табору. Везли її з Душанбе як найбільшу коштовність: той, хто по півроку живе у полі, знає, що таке гарний, досвідчений кухар. Ця ж мала навіть диплом, і диплом той найбільше спокусив Анатолія. Що він і не може тепер собі простити. Але вже пізно: знайти кухаря в радіусі тисячі кілометрів од табору – річ неможлива. Бачили, як то кажуть, очі, що купували,– і ми мусимо сьорбати отой осточортілий суп з дня у день, з місяця в місяць. Кухарку всі тихо ненавидять, поступово назріває бунт, особливо серед робітників: їжа для них основне, спробуй помахати весь день на висоті п'ять тисяч метрів кайлом або лопатою, а тут – лише суп та недоварена баранина.

– Шайтан! – лається, воюючи з м'ясом, Мухла.– Ти свінья, да? – і жбурля маслаком в кухарку.

– Мухла, припини! – гримає Анатолій.

Та Мухла розійшовся не на жарт: лається по-таджицькому, а потім переходить на російську – тут більший простір його святому обуренню.

– Я кому сказав!

Лайка стає ще добірнішою: Мухла пояснює, куди б він послав кухарку, якби його влада та воля.

– Вийди геть! – вибуха Анатолій.– І можеш збирать свої речі: ти більше тут не працюєш!

В похмурому мовчанні кінчаємо сніданок: навіть чай цього разу не п'ється. Анатолій відставля недопитий кухоль, вилазить з-за столу. Я йду слідом.

– Навіщо ви так?

Мені жалко Мухлу. Не можу уявити без нього наш табір: без його білозубої посмішки, приязних, довірливо відкритих очей. Пригадую, як розповідав він про величезну змію, що його ледь не вкусила... «Отруйна, Мухла?» – «Вах, дуже отруйний!.. Забув, як його прізвище».– «Чиє прізвище?» – «Гадюка!» – «Гюрза?» – спитав сміючись. «Гюрза, тільки чорний». Він завжди охоче брався всім помагати, і ми частенько цим зловживали. «Мухла!.. Де Мухла?.. Гукніть-но Мухлу!..»

І от його поміж нами не буде...

– Ви ж самі казали, що Мухла найкращий робітник.

Це вже з мого боку нечесно: удар нижче пояса. Обличчя Анатолія враз кам'яніє. Він швидко лаштує рюкзак і виходить з намету, в мій бік навіть не глянувши.

Я, похмурий не менше (чорт мене смикнув за язик!), теж починаю лаштувати маленький рюкзак: баклага з чаєм, кусень хліба, десяток грудочок рафінаду – полудень і обід. Штормівка і светр, без яких не обходиться жоден похід: мій шлях пролягає вниз по долині, за чотири кілометри звідси, до гранатової гори. Маю завдання од Анатолія: назбирати пробний мішечок гранатів.

– Спробуємо дать на огранку. Жіноча прикраса – перший сорт!

В Анатолія все, що розвідано в урочищі Зор-Бурулюк, не нижче першого сорту. Він не має жодного сумніву, що всі гори довкола нашпиговані коштовним камінням, досить тільки копнути як слід. Зор-Бурулюк для нього лунає, як музика, як найчарівніша пісня.

– Ми ще себе покажемо! – часто говорить він, закохано дивлячись на голі хребти.

І мені часом здається, що він бачить їх наскрізь. Бо чим ще можна пояснити те, як він знайшов жилу, в якій залягають золотисті топази?