Чтение онлайн

– Уперед, – сказав Варан найспокійнішим голосом, на який тоді міг здобутись.

І вони рушили.

– У мого батька п'ять сотень рабів, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, і коли всі дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене троє коней, ховрашок і своя крилама. У моїй кімнаті цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів. Ти коли-небудь бачив троянди?

– Так, – відповідав Варан, аби хоч що-небудь відповісти.

– А от і брешеш, не міг ти їх бачити. Ви тут живете серед води

й каміння, їсте рибу й нічого не бачите. А світ, між іншим, великий. Торік улітку ми з батьком їздили до країни вулканів. Ти знаєш, що таке вулкан?

– Ні.

– І ніколи не дізнаєшся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лівій туфельці.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потім… Спробуйте рівніше держатися в сідлі.

– Рівніше в сідлі? А ти знаєш, слуго, що я літаю верхи на криламі, а це таки важче, ніж хляпати на цих твоїх рептиліях… Мені обіцяно дива підводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд їй було років п'ятнадцять – промовила цю репліку в «камінному саду» – гроті, де відвідувачі звичайно роззиралися на всі боки, роззявивши роти в захваті. Знизу грот підсвічувало сонце, згори звисали «гілки» та «квіти» – білі вапнякові відкладення. Поблиски води танцювали на них, і здавалося, що «сад» живе, гойдається, дихає.

– Погляньте, – Варан підняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моїх надій, хлопчику, мій батько придбає для шкуродерні не тільки серпантер, але й тебе, твого хазяїна, цю дівку в розцяцькованих штанах…

Вона відвернулась і знов ударила Журбу п'ятами. Змійсиха хльоснула по воді хвостом.

– Ти десь-інде був, окрім цього свого острівця? – спитала мерзотниця, не помічаючи ні обурення Журби, ані помутнілих Варанових очей.

– Ні.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вільгості, де тепер дно?

– Я піддонець, – сказав Варан крізь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш її піймати?

Не дожидаючись відповіді, вона відкрила гаманець, причеплений до пояса, і кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промінь і не замерехтіла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що під нами безодня?

– Ні. Під нами дно, тільки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, і восени хтось її знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважніше, ніж доперва. – Ви зі своїм набродом підсунули мені казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пірнають по різні речі. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

Вона жбурнула монетку, і Варан стрибнув перш, ніж устигнув подумати.

Третина реала – світла монета і досить велика. Варан бачив, як вона занурюється, метушливо похитуючи круглими боками. Він пірнув сторч головою, за

декілька ривків досягнув монетки – але не влучив, і вона вислизнула з долоні. Він шарпонувся глибше і тоді таки її піймав; стиснувши монетку в руці, він запізно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нілі намисто, треба пірнати триста разів!

Йому захотілося розтулити руку, але він стримався.

Під водою було світліше, ніж у гроті. Варан бачив палаючу під сонцем поверхню ззовні, бачив черево скелі в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всередині. Йому не хотілось повертатись до примхуватого розпещеного дівчиська, у чиїй владі йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби він був рибою…

Він повернув голову – і побачив.

Маленька райдуга у воді. Світлий прямокутний папірець. Точніше, не папірець, а…

Вони не тонуть у воді й не спливають. Якщо їх притопити – так і будуть дрейфувати слідом за течіями. А в нетечі – нерухомо лежати, наче листочок зелені в рибному желе.

Скарби, сказав голос Ніли в голові. Тут повно скарбів, сховків… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистів…

Варан рвонувся, боячись, що мана розвіється і грошовий папірець, що пливе в шарі води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

Пальці відчули цупку, м'яку, приємну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

Сто реалів! Сто реалів! Сто!

Він зрозумів, що йому не стає повітря. Що до поверхні ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що він зараз потоне з грішми в руці…

Вирвавшись головою на поверхню, він довго кашляв, задихаючись, відчуваючи, як кров припливає до щік.

– Дістав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дістав чи ні?

Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

– І це ті славетні норці! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дістав…

Варан кашляв. Сто реалів пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помітить, спитає: «Що там у тебе?»

Схопившись рукою за вуздечку Туги, він непомітно переклав гроші в кишеню штанів.

Решта подорожі минула, наче в мутній воді. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бідну Журбу; змійсихи нервувалися все сильніше. А Варан, зовмерши в сідлі, бачив тільки одне: як він простягає ювеліру сто реалів. Не Нілині очі, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогників у білих і голубих каменях – а ювеліра, що дивиться на сто реалів у Варановій руці. Сивого, засмаглого горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі.

Обтяжлива прогулянка нарешті закінчилась. Аристократка затіяла суперечку з хазяїном, відмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот із гамаком. Хотів зняти й викрутити мокрий одяг – але в останній момент злякався загубити або зіпсувати гроші. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчір'ям, він видерся нагору по вузькій драбині і, нікому нічого не кажучи, гайнув на базар.