Чтение онлайн

Я відразу ж звернула Честерову увагу, що сварку, якщо це взагалі можна так назвати, почала не я, та він лише відповів:

— Так то воно так, але він знає, що тобі не до вподоби його відвідини.

Це була правда, тож я ще дужче розсердилась:

— Мені не до вподоби інше — усі ці його балачки про змови і те, що він тягне тебе в Лілмут. Ти ж чудово розумієш, що там пахне куди більшим скандалом.

Честер нічого мені не відповів, мабуть, вагався. Але наступного дня лондонські газети мало не зацькували його, називали зрадником і вимагали його арешту. Гулд прибіг привітати Честера і сяяв, як переможець,— бо Честер став тепер «політичним

діячем національного масштабу». Лілмут, кричав він, тепер його головний шанс, поворотний пункт у Честеровому житті.

Я сказала, якщо Честер поїде до Лілмуту, його заарештують. Але Гулд заволав: «Так навіть краще!», і Честер (побачивши, як мене обурює ця словесна еквілібристика) швидко додав:

— Ти сама бачиш, Ніно, ми не маємо права дбати тільки про самих себе... Справа тут надто серйозна. Ця війна — злочин.

І коли нарешті, по тому як Гулд пішов, я нагадала Честерові, що він дав слово начальникові поліції не влаштовувати мітингу в Лілмуті, Честер тільки відповів:

— Авжеж, бо в мене й на думці нема нічого такого там влаштовувати.

— Але ж ти знаєш, що він мав на увазі.

— Я знаю інше: його єдина мета — заборонити нам вільно висловлювати свої думки.

І от саме тієї миті, коли мені подумалося, що Честер неодмінно знайде якийсь привід, аби зламати слово, він раптом змінив тон і сказав:

— Ти, либонь, гадаєш, ніби я бачу в кожному інтригана лише тому, що сам інтригую на кожному кроці?

Я вже зазначала, що Честер нерідко практикував такі несподівані повороти, щоб збити мене з пантелику, і, як правило, це йому вдавалося. Не встигла я заперечити, як він вів далі:

— Хто тобі сказав, що змови нема? Їм навіть не треба змовлятись. Це само собою зрозуміло — вони починали у вашій «джентльменській» школі.

І я побачила, що обличчя йому знову вкрилося потом, він був такий лютий, аж ледве міг говорити. Підійшовши до мене впритул так, ніби хотів мене вдарити, він процідив:

— Те, що ти називаєш духовною спільністю, насправді лише дотримання правил гри.

І, мов обпечений, вибіг з кімнати,— як робив це завжди, коли не міг стриматись; він ненавидів мене за те, що я бачила його у такому непривабливому стані, охопленого істерикою та люттю. Хіба могла я після всього того обвинувачувати його у хитрощах та ошуканстві, коли Честер направду відчував, що оточений самими хитрунами й ошуканцями?

Звичайно, своїми вибриками він хотів збити мене з пантелику, замилити мені очі, проте лють його була непідробна, а всі його підозри — справжні підозри. Я навіть не могла тоді з певністю сказати, була та його істерика напускною чи ні,— Честер дійсно не здатний був подолати себе самого. Рясний піт на його обличчі був непідробним, і ненависть до «моїх джентльменів» — непідробною ненавистю.

Я не мала права навіть образитись на ту його нестриманість; якщо він усе це справді почував, його слід було б пробачити. Більше нічого я не могла йому сказати, і цим він до певної міри теж користався.

17

Не знаю, чи варто розповідати в подробицях історію лілмутського скандалу, про який сьогодні, очевидно, вже мало хто пам'ятає. Коротко кажучи, існувала домовленість, що Честер, Гулд і два члени комітету на захист бурів поїдуть до Лілмута і чорним ходом потраплять на мітинг, присвячений діяльності африканських місій (їм залишать місця у президії). Потім Честер встане і, виголосивши

кілька слів про корисну роботу цих місій, порівняє їх з діями уряду, що розв'язав війну, тобто виголосить справжню антивоєнну промову.

Як відомо, їхній замір здійснився навіть краще (чи, може, гірше), ніж вони планували. Я знаю це, оскільки бачила все на власні очі. Честер заборонив мені туди їхати — боявся скандалу. Та я й сама спершу не хотіла,— принаймні таке було моє попереднє рішення.

А вирішила так я не тільки тому, що вся ця інтрига була мені неприємна вже на самому початку; чимало важив тут і вислів мого давнього друга майора Фрієра,— якось він запитав мене в яхт-клубі:

— А ви, я чув, стали вже справжньою радикалкою?

Звісно, я почала заперечувати (цей закид мене мало не образив),— нічого подібного, я взагалі байдужа до політики. Та він лише сумно посміхнувся й додав:

— Але, я гадаю, то цілком природно, якщо ви вийшли заміж за людину з їхнього кола.

Ці його слова мене навіть образили. Та водночас душу оповила тривога. Я раптом реально зрозуміла, як тісно я «пов'язана» зі світом політиків, як істотно хвилює мене останнім часом коли не сама політика, то її вплив на Честерові погляди й настрої (от хоч би ці його нав'язливі ідеї про «класову» ворожнечу). І дійшла висновку, що майор до певної міри мав рацію — мене справді «несе» у вир політичної боротьби.

Це було жахливе відкриття. Я всім єством відчула, що непомітно й мимоволі змінилась (адже тривога моя була непідробна), що з мене помалу ліплять іншу людину.

Ось чому я тоді так боялася будь-яких політичних ускладнень (це була одна з причин моєї антипатії до Гулда), ось чому вирішила не мати нічого спільного з лілмутською змовою.

І справді, я дуже зраділа, коли тітонька Леттер (вона була прихильницею місій і допомагала скликати це зібрання) запропонувала мені поїхати з нею в Лілмут. Це давало мені змогу зайвий раз показати, як твердо я вирішила ні в що не втручатись. І я сказала — гаразд, я охоче з нею поїду, мені треба дещо купити там на зиму.

Коли ми туди приїхали, я попрощалася з тітонькою і майнула по крамницях,— купити собі зимову сукню й вовняну білизну Честерові (взимку він натягав на себе багато теплих речей, бо завжди мерз,— хоча цьому важко було повірити, дивлячись на його рум'яне обличчя).

Я приміряла сукні, а мене не полишала думка: «Вся ця афера — суцільна ганьба, низький і підлий трюк. Якщо його там уб'ють, він сам буде винен. Нічого й жаліти, так йому, й треба. Не мотузком же мене, зрештою, прив'язали до Честера!» Та чимдалі мені ставало якось не по собі, здавалося, ще трохи — і я зомлію. В моєму серці стинались у двобої якісь незбагненні почуття, і я вже була нездатна навіть вибрати Честерові білизну (ба навіть сукню для себе). Нарешті я вийшла з крамниці на вулицю, бажаючи трохи пройтися пішки, глянути на море й ковтнути свіжого повітря. Увагу мою раптом привернула афіша на ліхтарному стовпі, де говорилося про збори, і все досі притлумлюване рвонулося з мене назовні й понесло вперед, наче могутня хвиля нікчемну тріску. Я стрімголов помчала туди, де вже мали початися збори, вкрай налякана тим, що не потраплю, та мені, хвалити бога, вдалося не тільки пропхатися всередину, а навіть знайти стільця десь іззаду в темному закутку, між двома знайомими молодиками: один був тарбітонський різник, другий — бакалійник з Гулдової крамниці. Обоє вони повелися зі мною дуже ввічливо, навіть більше — приязно й шанобливо.