Чтение онлайн

Зрештою Андрій довідався:

–  Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.

Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними - небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

–  Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде…

Трохи згодом:

–  А студента того я знаю…

Поговорили, посумували.

Далі:

–

 Ну що ж,- шкода не шкода - ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.

Квітувало жито, красувалося…

Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.

Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.

Гукнеш:

–  Андрію Маркевичу!

Не одриваючись од книги, сердито:

–  Га?

–  Чи є ще порох у порохівницях?

Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі - туман застеляє… Коротко, спокійно:

–  Хватить.

І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.

Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.

І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…

Сиджу…

В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…

Тихо, тихо в кімнаті…

Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.

Короткий кашель… скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка - і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.

…Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?»

Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.

Стою ще хвилинку - не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать - місяцеві лице, мов руками, затулила, - і все внизу затьмарилось, засоромилось…

Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється…»

Знову

до стола… Хвилина, друга - потонув у глибині мережаних рядків…

Щось шкряботить у віконницю - слухаю, мов крізь сон…

Гуркотить віконницею - чую й не проснуся.

І раптово ударили живі слова…

Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:

–  Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?…

Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах-засватана дівчина Наталка…

–  Тетяна?…

Сміється:

–  Я вас налякала?
– Далі: - Ось ідіть сюди. Швидше.

Виходжу.

Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:

–  Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!

Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.

Ворушиться якась тривога.

–  Що таке вам, Тетяно

Підводить голову, розплющує очі.

–  Думаєте - п'яна?
– похитала головою.- Ні, неправду кажуть люди - не пила й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

–  Слухайте…- І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда…- Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…- Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант…

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

–  Ви поїдете в город?

Зітхає:

–  Ой, поїду…

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.

–  Андрію Маркевичу, сюди йдіть!

–  А чого там?
– озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

–  Та йдіть до гурту - тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…

–  Що це у вас таке веселе?
– питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповідаємо наперебій.

–  Що? Талант? Який талант?…

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни: