Талант
Шрифт:
Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:
– Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:
–
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
– Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
– Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
– Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
– Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…
– А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
– Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
– Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
– Ехе-хе!
– зглибока зітхнув Андрій.
– Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
– Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:
Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати…
Почервоніла:
Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.
– Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.
Подивився на неї скоса:
– Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
Тетяна винувато зітхнула.
– Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно?
– починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати
Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
– На чорта вони мені?
– Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
– Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
– Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
І хліб пекти,
Й по теляти йти
– Буду.
Упертість закам'яніла на її обличчі.
– А там і до Явдохи на досвітки підете.
– І піду.
Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся…
– Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря!
– сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.- Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неї очей.
Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.
Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.
Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
«Та й що буде? Ну, що далі?»
Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»
Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:
Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі очі.
Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:
– Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,- мужик останеться мужиком. Ні-ні-та й покаже себе.-Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.