Чтение онлайн

— Ідіотка! Сопливе дівчисько! — аж захлинувся голос Кельмана. — Ти — просто іграшка в руках Герда! Йому треба було зірвати політ Горового!..

Кров захолонула в жилах дівчини. Ось воно як! Іграшка! Тепер все стало на свої місця, все з’ясувалося!

— Я зрозуміла, Кельман! — тремтячим від гніву голосом сказала вона. — І я не буду більше іграшкою.

Було чути, як Кельман захлипав від жаху, потім гидко вилаявся.

— Міс Деніс! Я вже біля люка… Відчиніть!.. Повернемось на Землю!.. Адже світ все одно летить в тартарари! Герд будує в Антарктиці

не сховища… а реактори! Ваш політ непотрібний!!!

В просторі блиснув сліпучий промінь. Це був вибух бокового двигуна. В його вогні Кельман перетворився в хмарку газу.

Дівчина хутко перетягла Василя до командирської каюти. Потім вона роздягла його, оглянула місце удару. На тім’ї вискочила багрова ґуля, але череп був цілий. Барбара полегшено зітхнула, приклала до місця удару спеціальну примочку. Повіки Горового затремтіли, з вуст зірвався тяжкий стогін.

Дівчина, плачучи, схилилася над ним. Крізь пелену сліз дивилася на омріяне, дороге обличчя людини, про яку думала так багато. Хіба така зустріч марилася їй?..

Горовий розплющив очі, хотів звестися на руку. Дівчина допомогла йому. Його погляд зустрівся з поглядом Барбари, вуста космонавта заворушилися.

— Так ось яке… змагання… у вас, міс Деніс, — ледве витиснув з себе Горовий. — Яка підступність!

— Не думайте так! — ридаючи, скрикнула Барбара. — Я нічого не знала! Це був наказ Герда, його виконали без мого відома! Я стала жертвою підлої авантюри! Але я знищила своїх супутників!

— Знищили?! — здивовано прошепотів Горовий. — Значить, ми самі на кораблі?

— Так! Так! Нам ніхто не загрожує!

— А мої товариші? Мій корабель?

— Вони, безперечно, живі, тільки паралізовані! Мезонні промені не вбивають! Але ваш корабель…

— Що… корабель?!

— Кельман зруйнував автопілот і радіостанцію!

— Яка підлота! — скрипнув зубами Горовий, вже підводячись і сідаючи на кріслі. — Тепер неможливо виконати завдання Конгресу! Ганьба! Повний провал!

Барбара метнулася до нього, схопила за руки. В очах її горіли іскри рішучості.

— Містере Горовий! Ми полетимо до чужої планети на «Сіріусі»!

— Але ж на ньому не працюють двигуни? — здивовано вигукнув Горовий.

— Ні! Мене обманули. Злочинці тільки розімкнули електромережу. З двигунами все гаразд!

— Це правда? — аж підвівся Василь. — Все-таки є вихід! Але, насамперед, треба потурбуватися про товаришів! Я переберуся на «Вітчизну» і спробую посадити її на Марс…

— Без автопілота? — злякалася дівчина. — У вашому стані?

— Ви забуваєте про мій досвід, — слабо всміхнувся Горовий. — І крім того, тепер мусить керувати воля тілом, а не тіло волею! Я вже… здоровий!.. Допоможіть мені одягнути скафандр! Ось так… Дякую… дівчинко!..

Раптом Барбара спохмурніла, на обличчі її з’явився вираз занепокоєння. Горовий тривожно глянув на неї.

— Що з вами?

— Я згадала! Містере Горовий! Кельман сказав мені, що Герд будує в Антарктиці реактори. Не сховища… а реактори! Реактивні двигуни! І що Земля полетить шкереберть. Що б

це значило?

— Що це значить? — підвівся Василь. — Це аж надто ясно. «Гуманіст» Герд хоче під шумок виштовхнути Землю з її орбіти!

— Для чого? — скрикнула Барбара. — Який сенс?

— Тут і страх і… далекосяжний розрахунок. Ясно одне — це злочин! Проти всього людства! Ви можете зв’язатися з Землею?

— Так! Давайте шифр!

На пульті радіостанції «Сіріуса» загорілися вогники індикаторів, на екранах замиготіли веселі вогники змійок…

Оксана нічого не розуміла. Виклик з космосу був раптовий і незбагненний. Вона почула голос Василя — тривожний, напружений, якийсь чужий. Горовий вимагав негайно дати радіопеленг для посадки корабля і вислати до місця спуску санітарний всюдихід. Оксана намагалася взнати причину раптового спуску, але Василь не сказав більше ні слова.

Жінка викликала лікарів, дала наказ підготувати машину. Одягнувши біомаску, вийшла до шлюзу сама. Ледве стримувала тривогу і хвилювання. Може, щось із сином, Васильком? Невже аварія? Невже зустріч з метеоритом?

Всюдихід, ламаючи низькі чагарі, помчав до місця спуску. Незабаром вже можна було побачити над низькими горбами гострий шпиль зорельота. Ба, та їх два, не один! Що за чортівня? Звідки?..

…Через півгодини Оксана Іванівна стояла недалеко від двох гігантських зорельотів і, тамуючи горе, дивилася, як з «Вітчизни» санітари та лікарі виносили непорушні тіла трьох космонавтів. Наостанку до всюдихода забрали білий пухнастий клубочок — цуценя Дніпро. У нього були зламані лапи, розбита мордочка.

Один з лікарів підійшов до жінки, заспокійливо сказав:

— Довгочасовий шок. Але загрози для життя немає.

— Я лечу далі без них! На американському зорельоті! — обізвався Горовий.

— Його веде космічна дівчина? — тихо запитала Оксана.

Василь мовчки кивнув головою і з сумом поглянув на жінку, тамуючи в серці біль і жаль. Як вона постаріла! Очей не видно за скельцями маски, але з-під шолома виглядає зовсім сиве волосся. Невблаганний час відзначає карбами свою ходу.

— Я бачила фотографію міс Деніс, — прошепотіла Оксана. — Вона схожа на мене… Правда?

— Правда, — схилив голову Василь. — Я це помітив ще два роки тому!

Горовий не бачив, як за окулярами блиснули сльози на Щоках Оксани.

— Я рада, — сказала вона. — Тепер у тебе буде товариш!..

— Хіба час про це думати? — спалахнув Горовий. — Про Що ти говориш, Оксано?!

— Смішний хлопче! Про це думають навіть перед смертю! Ну та гаразд! Летіть! Я подбаю про товаришів… про сина…

— Спасибі!.. Душа моя, — схилився в поклоні Василь. — До скорого побачення!..

…Члени марсіанської експедиції посідали в машину і хутко рушили геть. Коли всюдихід зник за грядою горбів, «Сіріус-1» загримів двигунами і, обпаливши пекельним промінням поверхню Марса, стрибнув у фіолетову глибінь неба. Горовий і Деніс — колишні супротивники — тепер разом продовжували небезпечний політ назустріч таємничій планеті…