Снігуронька

Я лише раз бачив, як гине корабель. Інші цього ніколи не бачили.

Це не страшно, тому що ти не встигаєш у думках перенестися туди та відчути все по відношенню до себе. Ми дивилися з містка, як вони намагалися опуститися на планетку. І здавалося, що це їм вдається. Але швидкість все-таки була надто велика.

Корабель діткнувся дна пологої западини і, замість того щоб завмерти, продовжував рухатися, немов хотів сховатися всередину каменя. Але кам’яне ложе не забажало піддатися металові, і корабель став розповзатися, немов крапля, що впала на скло.

Рух його сповільнювався, тільки дрібними бризками, ліниво і беззвучно, якісь частини його відокремлювалися від основної маси корабля і чорними цятками злітали над долиною, розшукуючи зручні місця для того, щоб улягтися і завмерти. А потім цей нескінченний рух, що продовжувався близько хвилини, припинився. Корабель був мертвий, і лише тоді моя свідомість із запізненням реконструювала гуркіт лускаючих перегородок, стогони розірваного металу, завивання повітря, яке кристалами осідало на стінах. Живі істоти, які там щойно були, певно, встигли почути лише початок цих звуків.

На екрані лежало в багато разів збільшене луснуте чорне яйце, і потьоки замерзлого білка химерним бордюром оточували його.

— Все, — сказав хтось.

Ми прийняли сигнал лиха і майже встигли до них на допомогу. І побачили його загибель.

Поблизу, коли ми спустили катер і вийшли до долини, видовище набуло належних масштабів і трагічності, що походили від того, що ти можеш приміряти те, що трапилося до себе. Чорні цятки перетворилися на клапті металу розміром з волейбольний майданчик, частини двигунів, дюзи і шматки гальмівних колон — поламані іграшки гіганта. Здавалося, що, коли корабель, розтріскуючись, втискався в скелі, хтось запустив лапу всередину і випатрав його.

Метрах в п’ятдесяти від корабля ми знайшли дівчину. Вона була в скафандрі — вони всі, окрім капітана і вахтових, встигли вдягнути скафандри. Певно, дівчина опинилася поблизу люка, вирваного при ударі. Її викинуло з корабля, як бульбашка повітря вилітає із келиха з нарзаном. Те, що вона залишилася жива, відноситься до фантастичних випадковостей, які безупинно повторюються з тієї миті, коли людина вперше піднялася в повітря. Люди вивалювалися з літаків на висоті в п’ять кілометрів і умудрялися впасти на крутий засніжений схил або на вершини сосен, відбуваючись подряпинами і синцями.

Ми принесли її на катер, вона була в шоці, і доктор Стрешній не дозволив мені зняти з неї шолом, хоча кожен з нас розумів, що, якщо ми не надамо допомоги, вона може померти. Доктор мав рацію. Ми не знали складу їх атмосфери і не знали, які смертоносні для нас, але нешкідливі для неї віруси благоденствують на її білому блискучому, коротко стриженому волоссі.

Тепер слід сказати, як виглядала ця дівчина і чому побоювання доктора здалися мені, та й не тільки мені, перебільшеними і навіть несерйозними. Ми звикли пов’язувати небезпеку з істотами, неприємними для нашого ока. Ще в двадцятому столітті один психолог стверджував, що може запропонувати надійне випробування для космонавта, що відходить до далеких планет. Треба лише запитати його, що він робитиме, якщо зустрінеться з шестиметровим павуком огидного вигляду. Першою, інстинктивною реакцією випробовуваного було витягнути бластер і всадити в павука весь заряд. Павук же міг виявитися місцевим поетом, що бродив наодинці, виконуючим обов’язки неодмінного секретаря добровільного товариства захисту дрібних пташок і коників.

Чекати каверзи з боку тоненької дівчини, довгі вії якої кидали тінь на бліді ніжні щоки, при погляді на обличчя якої будь-якого з нас охоплювало незборимое

бажання побачити, якого ж кольору у неї очі, чекати від цієї дівчини каверзи, навіть у вигляді вірусів, було якось не по-чоловічому.

Цього ніхто не сказав, і я не сказав теж, але у мене таке враження, що доктор Стрешній відчував себе дрібним негідником, чиновником, який заради букви інструкцій відмовляє безпорадному відвідувачеві.

Я не бачив, як доктор дезинфікував якнайтонші щупи, щоб ввести їх крізь тканину скафандра і набрати проби повітря. І не знав, які результати його старань, тому що ми знову пішли до корабля, щоб забратися всередину і знову відшукати диво — ще когось, хто залишився живим. Це було безглуздим заняттям — з тих безглуздих занять, які не можна кинути, не довівши до кінця.

— Кепська справа, — сказав доктор.

Ми почули його слова, коли намагалися піднятися всередину корабля. Це було нелегко, тому що його пом’ята стіна нависала над нами, мов футбольний м’яч над мухами.

— Що з нею? — запитав я.

— Вона ще жива, — сказав доктор. — Але ми нічим їй не зможемо допомогти. Вона Снігуронька.

Наш доктор схильний до поетичних порівнянь, але їх прозорість не завжди зрозуміла необізнаному.

— Ми звикли, — продовжував доктор, і, хоча його голос лунав у мене в навушниках, немов він звертався до мене, я знав, що говорить він в основному для тих, хто оточує його в каюті катера. — Ми звикли, що основою життя служить вода. У неї аміак.

Значення його слів дійшло до мене не відразу. До решти також.

— При земному тиску, — сказав доктор, — аміак кипить при мінус 33, а замерзає при мінус 78 градусах.

Тоді все стало ясно.

А оскільки в навушниках було тихо, я уявив, як вони дивляться на дівчину, що стала для них фантомом, який може перетворитися на хмару пари, варто лише їй зняти шолом…

Штурман Бауер міркував уголос, невчасно демонструючи ерудицію:

— Теоретично передбачувано. Атомна вага молекули аміаку 17, води — 18. Теплоємність у них майже однакова. Аміак так само легко, як вода, втрачає іон водню. Загалом, універсальний розчинник.

Я завжди заздрив людям, яким не треба лізти в довідник за відомостями, котрі ніколи не можуть стати в нагоді. Майже ніколи.

— Але при низьких температурах аміачні білки будуть дуже стабільними, — заперечив доктор, ніби дівчина була лише теоретичною побудовою, моделлю, народженою фантазією Гліба Бауера.

Ніхто йому не відповів.

Ми години півтори пробиралися по відсіках розбитого корабля, перш ніж знайшли непошкоджені балони з аміачною сумішшю. Це було значно меншим дивом, аніж те, що трапилося раніше.

Я зайшов до шпиталю, як завжди заходив, відразу після вахти. У шпиталі смерділо аміаком. Взагалі весь наш корабель просмердів аміаком. Марно було боротися з його витоком.

Доктор сухо покахикував. Він сидів перед довгим рядом колб, пробірок і балонів. Від деяких з них ішли шланги й труби і ховалися в перегородці. Над ілюмінатором чорніло невелике вічкувате коло динаміка-транслятора.

— Вона спить? — запитав я.

— Ні, вже питала, де ти, — сказав доктор.

Голос був глухим і сварливим. Нижню частину його обличчя прикривав фільтр. Докторові доводилося щодня вирішувати декілька нерозв’язних проблем, пов’язаних з годуванням, лікуванням і психотерапією його пацієнтки, і сварливість доктора посилювалася гординею, що сповнювала його, оскільки ми летіли вже третій тиждень, а Снігуронька була здорова. Тільки відчайдушно нудьгувала.