Чтение онлайн

лопатами дорогу пробивали.

Тут наш синьйор і здійснив свій порив —

поставити нову мистецьку віху.

Звелів, щоб Мікеланджело створив

йому гігантську статую із снігу.

Статуї у глибині саду

(аж зойкнули, перезирнулись)

Звелів створити… статую… із снігу?!!

Флорентієць

Наказ синьйора. Звелено,— роби.

Мороз такий — ніхто не виткне

Я пам’ятаю, цілих три доби

він там ліпив ту статую-колоса.

(Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує рукою)

Ось. Отака вона була.

А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.

Навколо риштування — грандіозне!

Крізь риштування віхола мела.

А він ліпив свій сніговий шедевр.

Йому вже сніг у відрах подавали.

Лише ворони каркали з дерев,

і двір вітри холодні продували.

З палацу чулась музика. Із вікон

синьйор дивився і його сім’я.

Він був, як віл, терплячіший із віком,

Але тоді ще юний, як і я,—

ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.

(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)

Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.

Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.

Але створив ту статую, створив!

Гігантську, всю, до самого чола

від льодової брили п’єдесталу!..

Старий

(з гірким сарказмом)

Аби ж хто знав, яка вона була.

Пригріло сонце, і вона розтала.

Статуї у глибині саду

(розгублено і тихо)

Пригріло сонце… і вона розтала!..

Флорентієць

То й що? Ну, примху виконав дурну.

Ну, догодив пихатому нездарі.

На це ніхто й уваги не звернув,

крім літописця геніїв Вазарі.

Старий

А потім папі статую зроби.

А папа Юлій усмиряв повсталих.

Під сміх, і свист, і тюкання юрби

її розбили. Теж, вважай, розтала.

А потім щось завершить не дали.

А потім запідозрили в крамолі.

А потім зацькували, довели…

І що митцю лишилося від долі?!

(Помовчавши, з глибокою печаллю)

Як важко бути в наші дні митцем!

Флорентієць

У наші дні… А завжди і понині?

Старий

Я, може, хочу срібним олівцем

птиць малювати на лляній тканині!

А я все мусив славити когось.

Чиюсь творить подобу гонористу.

Ліпити

гіркий фінал приборканого хисту!

Флорентієць

Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.

Всі знають: Мікеланджело — «Мойсей»,

Хто знає, що на церкві Сан-Джованні

твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!

Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.

(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)

Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.

Старий

Мені, мабуть, уже й не до лиця

вважать себе творцем такого твору.

Але яке ж це щастя для митця —

на власний твір дивитися угору!

(Кланяється)

Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!

Життя було до мене невблаганне.

А ти мене уже й не бачиш звідтам,

стоїш між Фарисеєм і Левітом.

І хмари йдуть, і вітер їх жене.

І коли-небудь, десь там, за віками,

моє творіння, пригадай мене!

Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.

(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)

Брат Домінік

Ти що, старий, говориш сам з собою?

Старий

Це я з минулим. З долею. З судьбою.

Чогось приснилась молодість мені.

А ти куди?

Брат Домінік

У дірку в бузині,

(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.

А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)

Флорентієць

Але чому я долю змарнував?!

Мене ж і слава наче не минала,

І сам Вазарі навіть визнавав,

що ця моя скульптура — досконала.

Мені її замовив Цех Купецький.

Я працював не рік, не два,— роки.

Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—

це твір монументальний, на віки!

Я не чекав, коли дадуть завдаток,

і не в рахунок зарібку свого,

я навіть спродав материнський спадок,

щоб оплатити бронзу і литво!

І ось тоді, коли вони зібрались

мій труд прийнять, належно оцінить,—

я, подолавши острах свій і радість,

сказав — і чув, як голос мій дзвенить!

(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)