Чтение онлайн

Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.

– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.

– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3] і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця

картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.

– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.

– Я думаю, ти помиляєшся, Еліасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-під верхньої губи зжовану порцію тютюну.

Він уже був кинув жуйку в річку, але вчасно зупинився. Не ті нині часи. Він озирнувся, шукаючи поглядом урну для сміття.

– То що, на пиво не закладаєшся?

– Ні, Еліасе, не буду.

– Ой, вибач, я забув… – зніяковів колега.

– Усе гаразд, – промовив Симон, ідучи геть.

Дорогою він кивнув високій блондинці в чорній спідниці й короткому жакеті. Якби не посвідчення офіцера поліції, що теліпалось у неї на шиї, він подумав би, що вона банківський клерк. Він кинув снус у зелене відро для сміття в кінці мосту, і спустився на берег річки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територію.

– Старший інспектор Хефас?

Еліас звів очі догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавської жінки, як його уявляють собі іноземці. Напевне, подумав Еліас, вона почувається надто високою і саме тому нахиляється вперед і носить взуття без підборів.

– Ні, це не я. А ви хто?

– Карі Адель, – показала вона своє посвідчення на ланцюжку навколо шиї. – Мене щойно включили у відділ розслідування вбивств. Сказали, що я знайду старшого інспектора тут.

– Ласкаво просимо. А навіщо тобі Симон?

– Він буде моїм наставником.

– Тобі пощастило, – сказав Еліас і вказав на чоловіка, що простував уздовж берега. – Ото він ходить.

– А що він там шукає?

– Речові докази.

– Але докази, звісна річ, будуть у річці, де тіло знайшли, а не вниз за течією.

– Авжеж. Тому він припускає, що ми вже обстежили цю територію. І ми таки обстежили.

– Твій колега сказав – це скидається на самогубство?

– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.

– Справді?

– У нього є проблема, – сказав Еліас. – Тобто була проблема.

Він зауважив, що жінка підняла брови.

– Це ні для кого не таємниця, – пояснив він. – І буде ліпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.

– Ніхто не застеріг мене, що я працюватиму з алкоголіком.

– Він не алкоголік, – заперечив Еліас. – Азартні ігри. Ігроманія.

Вона поправила зачіску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, і примружилась проти сонця.

– Які саме ігри?

– Програшні, наскільки я розумію. Та якщо вам бути партнерами, маєш нагоду сама його розпитати. Звідки ти?

– Відділ боротьби з наркотиками.

– Ну, тоді ти знаєш про річку все.

– Так, – примружила вона очі, дивлячись вгору, на підвішене у водоспаді тіло. Це, звісно, міг би бути порахунок наркоділерів; але місце дії зовсім невідповідне. Так далеко вгору річкою важкими наркотиками не займаються: ця діяльність зосереджена нижче за течією, на Шоус-плас і Нібруа. А в порахунках за канабіс зазвичай до вбивства не доходить.

– О, добре, –

сказав Еліас, киваючи в бік човна. – Вони, нарешті, спромоглися зняти його. Якщо він має при собі хоч якісь документи, ми скоро знатимемо, хто він…

– Я знаю, хто він, – стенула плечима Карі Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.

Еліас зміряв її поглядом з голови до ніг. Він здогадувався, що вона скоро відмовиться від вишуканого стилю в одязі, який перейняла у детективів-жінок з американських телесеріалів. Але поза цим видавалося, що вона має за душею щось істотніше. Можливо, вона була однією з тих, хто схильний проходити дистанцію до кінця. Може, вона належала саме до цієї рідкісної породи людей. Але насправді уже траплялось, коли він так думав… і що?

Кімната для допитів була декорована в світлих тонах. Меблі з натуральної сосни. Червоні штори завішували вікно у кімнату апаратного стеження. Інспектор Генрік Вестад з Бускерудської [4] поліції вважав тутешні умови для проведення допиту зручними. Він уже приїжджав з Драммена [5] в Осло і працював у цій-таки кімнаті. Тоді вони опитували дітей у справі сексуальних злочинів, і для цієї роботи надавались анатомічні муляжі-ляльки. Цього разу розслідувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до білявого довговолосого бороданя, що сидів за столом навпроти нього. Сонні Лофтус. На вигляд він видавався молодшим проти віку, вказаного у справі. Він також не справляв враження людини, що перебуває під дією наркотиків: зіниці його не були розширені. Втім, для осіб з високою толерантністю до наркотиків це доволі типово. Вестад відкашлявся.

– Отже, ви зв’язали її, застосували до неї звичайну ножівку, а тоді просто пішли?

– Так, – відповів допитуваний. Він відмовився від свого права на адвоката, але відповідав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тільки «так» або «ні». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловік давав цілковите зізнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладені перед ним фотографії. Верхня частина мозкового черепа жінки була відпиляна і відвалилася набік так, що трималась при голові лише на клапті скальпа. У розпилі виднілась поверхня головного мозку. Інспектор давно відкинув ідею, буцімто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатні. Але цей чоловік, він… у ньому не відчувалось тієї крижаної відчуженості, агресії чи просто тупості, які Вестад звик знаходити в інших холоднокровних убивць.

Інспектор відкинувся на спинку стільця.

– Чому ви зізнаєтесь у цьому?

Чоловік стенув плечима.

– ДНК на місці злочину.

– Звідки вам знати, що ми її там знайшли?

Чоловік торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрібне, могло б наказати підстригти.

– Я своє волосся всюди залишаю. Випадає. Побічний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?

Вестад зітхнув. Зізнання. Технічні докази з місця злочину. То чому його досі обсідають сумніви?