Чтение онлайн

– Забавно, я відчуваю те саме до Скарру.

– Що ти маєш на увазі? – питався Івар. – Скарр не плаский.

– Ні, але там завжди є просто ще одна гора, - сказав Ого.

– О, ти такий дурень! – сказав Івар та сердито пішов уперед по дернистій дорозі.

– Ти маєш саме це на увазі? – запитала я Ого. – Ти дійсно не можеш відрізнити одну гору від іншої?

– Ну, у них різні форми, - погодився Ого, - але вони усі високі та круті та скелясті і… ну… однакових кольорів.

Припускаю,

він був правий.

Після цього ми пленталися на протязі миль, через ще декілька дощових душів та веселок, коли сонце знову виходило, допоки я не стомилася і не зголодніла.

– Тримайся, - сказав мені доброзичливо Фінн. – Зараз ми вступаємо у місто.

– Яке місто? – сказав Івар. Навколо нас не було нічого окрім зелених горбів. Вони були того виду, як горби, які ви отримуєте на місцях, де люди добували вугілля багато років тому і тоді пішли і залишили траву рости на зіпсованих купах. Ці купи ставали більшими та більшими, як ми йшли далі.

Тітонька Бек роздратовано, здивовано подивилася на Фінна.

– Це не схоже на жодне місто, яке я знаю.

Фінн посміхнувся. Він майже світився, настільки він був щасливий. На його плечі, Грін Гріт витягнув свою шию та видав, найбільш несхожі на папугу, трелі. Але вже якійсь час я почала підозрівати, що Грін Гріт не зовсім був папугою. Він був скоріше чимось на кшталт Плаг-Аглі. Фінн підняв своє сяюче обличчя до моєї тітки та сказав:

– Таких більше немає. Маєш знати, Мудрість. Це місто моєї Леді.

Я розуміла, що він має на увазі. Якщо я щулила свої очі та, певним чином, вдивлялася на зелені пагорби, я бачила, що вони у формі будинків, із зеленими покрівлями дахів та високими арочними дверима. Нарешті, Тітонька Бек спрямувала Мое по широкому торф’яному проспекту, на якому були зелені будиночки схожі на особняки, з кожного боку, а попереду високий, високий пагорб, що був одночасно круглим та мав форму замку. Вона подивилася униз на Фінна, який біг риссю біля візка.

– Ти хочеш сказати, - запитала вона, - що та особа, біля того каменя, була лепріконом?

– О звичайно, Мудрість, - радісно сказав він. – Немає сумніву у цьому.

– Тоді ми маємо остерігатися омани? – запитала моя тітка.

– Лише якщо ти запросиш їх, Мудрість, - сказав Фінн.

– Хм, - сказала вона.

Ми дісталися замку-кургану тоді і раптом були оточені маленькими рудими чоловічками, які з’явилися паводком нізвідки та взяли Мое та відв’язали її від візку, балакаючи не перестаючи.

– Безумовно королева буде цьому рада! – чула я, та, - Це королівський візит! Ніхто ще не заграв на фанфарах? – та, - Чуєте запах моря від них? Вони прибули з далекого острова, всі крім одного, - і щось подібне. – Бачите птаха!

Моментально Мое повели у один бік, а візок відбуксирували у інший, а нас самих ввели у замок-курган. Там були різні люди, хоча їх було важко побачити. Це було, ніби там над усім була вуаль. Але якщо я щулила мої очі

та сильно вдивлялася, я могла сказати, що вони були високі та одягнені дуже пишно. Майже так само важко було розгледіти стіл, до якого вони нас вели, весь заставлений блюдами з їжею, від яких йшла пара, купи фруктів та золоті підсвічники.

– Просимо сідайте та їжте із задоволенням, - сказали вони нам.

Івар та Ого пірнули у високі крісла за столом. Тітонька Бек зупинила мене та подивилася на Фінна, питально схиливши голову на бік.

– Ми повинні?

– Ви прийшли із дружніми намірами. Так, - сказав він.

Тож ми сіли їсти. Це все було смачнюче, і я бачила, що там навіть була чаша із горіхами та порізаними кубиками фруктами для Грін Гріта. Тьмяно на підлозі, я могла бачити, блюда із їжею для Плаг-Аглі. Вони знали, що він там, навіть якщо він був невидимий. Ми всі мали найкращу їжу з тих пір, як покинули Скарр.

Коли ми закінчили, високі люди повели нас знову, до місця, що було, як я одразу зрозуміла, тронною кімнатою. Ого з’їв так багато, що він потихеньку спускав свій ремінь, коли нас вели і він зупинився у збентеженні. Місце було з тих, де ви мали поводитися благоговійно. Повітря у ньому було тепле та свіже та прохолодне одночасно, і пахнуло садом. Там були сітки, хоча я не могла бачити їх чітко, із пташками, що порхали. Грін Грін знявся з Фіннового плеча, з дзижчанням крил, та полетів всістися на одній з наполовину видимих гілок.

Тоді уперед вийшла королева, щоб привітати нас. Я роззявила рота: вона була така гарна. І весела та охоче доброзичлива. Вона була вдягнута у зелену сукню, що обіймала її фігуру та розкльошувалася в ногах, із золотим пояском, що висів на її стегнах. Я пам’ятаю, що подумала: “Ось якою повинна бути королева!”, коли вона підходила до нас.

– Ласкаво прошу, - сказала вона, та вона посміхнулася, маючи на увазі вітання. – Не часто ми бачимо тут людей зі Скарру. Що привело вас на Берніку?

Моя тітка виступила уперед, дуже пряма та певна. Я могла бачити, що вона все ще бореться із поганим настроєм, але вона ввічливо вклонилася та сказала:

– Нас послано із місією врятувати сина Верховного Короля з Харандеду, Ваша Величність.

– О так, пророцтво, - сказала Королева, - також підняти бар’єр, так? – Вона подивилася на кожного з нас. – Це означає, що ви повинні взяти із собою по одному чоловіку з кожного острова. Ти, - вона дивилася на Івара, - повинен бути чоловіком зі Скарру.

Івар кивнув.

– Так, я син короля Кеніга…- погодився він та гордо відкинув голову назад.

– Принц, не менше, - сказала Королева, так, що це звучало, як знущання. Мені захотілося стрибнути уперед на пояснити, що Івара виховували пишатися своїм народженням, але я нічого не сказала, тому що Королева тоді повернулася до Фінна. Фінн, до мого здивування стояв на двох колінах та виглядав майже наляканим. – А ти чоловік з Берніки? – сказала Королева.