Чтение онлайн

— Жартуєш, копе?

Харрі нічого не відповів.

— Ти що, схибнувся? Гадаєш, це тобі мине безкарно? Та якщо на моєму тілі знайдуть хоч подряпину після того, як ви підете, тебе миттю викинуть з твоєї поганої роботи!

Його голос зірвався на писк.

Харрі підніс вказівний палець до його губ.

— Тихше, тихше! Ти бачиш он того великого бритоголового дядька біля дверей? Може, так з вигляду і не скажеш, але він кузен того, кому ви вчора проламали битою череп. Він дуже просив мене взяти його сьогодні з собою. І зараз він заклеїть тобі рот і тебе триматиме, а я розв’яжу цей бинт і встромлю оцю гарненьку штучку туди, де сліду

від неї не залишиться. Тому що він залишився ще з минулого разу, пам'ятаєш?

Харрі акуратно взяв його за праве плече. З очей співрозмовника бризнули сльози, а тіло затіпалося як у лихоманці. Погляд перебігав з Харрі на Леб’є. Людська натура — воістину дрімучий ліс, але коли людина на ліжку відкрила рота, Харрі здалося, що він побачив у цьому лісі стежку.

— Все, що ви можете мені зробити, не страшніше за те, що зробить зі мною Еванс Вайт, якщо довідається, що я на нього стукаю. — Очевидно, так воно й було. — Я знаю і ви знаєте, що навіть якби я мав що розповісти, я б усе одно мовчав. Отож починайте. Але спочатку дайте мені сказати: ви шукаєте не там! Їй-богу, не там!

Харрі поглянув на Леб’є. Той злегка похитав головою. Харрі на секунду задумався, потім устав і поклав шпажку на стіл.

— Видужуй, — сказав він.

— Hasta la vista, [49] — відповіла людина на ліжку і прицілилася в нього вказівним пальцем.

Черговий адміністратор в готелі передав Харрі повідомлення. Той відразу впізнав номер дільниці і зателефонував зі свого номера. Відповів Юн Суе.

— Ми ще раз проглянули всі дані, — сказав він. — І зробили детальнішу перевірку. Частина даних була вилучена з архівів через три роки після скоєння злочинів. Згідно із законом не можна зберігати застарілі відомості. Але що стосується сексуальних злочинів… на цей випадок у нас є свій, неофіційний архів. І я з’ясував дещо цікавеньке.

— І що ж?

— Офіційно Хантер Робертсон, власник будинку, де жила Інґер Холтер, чистий перед законом. Але якщо приглянутися ближче, з’ясовується, що його двічі штрафували за ексгібіціонізм. Цинічний ексгібіціонізм.

Харрі спробував уявити собі нецинічний ексгібіціонізм.

— Наскільки цинічний?

— Збудження своїх статевих органів у громадському місці. Звичайно, це ще нічого не означає, але це не все. Леб’є поїхав до нього, але вдома нікого не виявилося — лише злюща псина, яка вила за дверима. Поки він там стояв, підійшов сусід. З’ясувалося, що він домовився з Робертсоном по середах годувати і вигулювати його псину. У нього був і ключ від дверей. Ясна річ, Леб’є запитав, чи не вигулював він її перед тим, як знайшли тіло Інґер Холтер. Той відповів, що так, вигулював.

— І що?

— Раніше Робертсон заявляв, що увечері, напередодні того дня, коли знайшли Інґер, він був удома сам. Я вирішив, що тобі буде цікаво це довідатись.

Харрі відчув, як прискорюється пульс.

— Ваші подальші дії?

— Відправимо по нього поліцейську машину — забрати його, а то рано-вранці він піде на роботу.

— Гм. А де і коли він коїв свої злочинства?

— Секундочку. Здається, в якомусь парку. Ось. Написано «Ґрін-парк». Це маленький…

— Я знаю. —

Харрі швидко мізкував. — Мабуть, доведеться прогулятися. Дехто, схоже, там днюють і ночують. Може, вони що й знають?

Юн продиктував дати актів ексгібіціонізму, і Харрі записав їх у свій маленький чорний «Альманах ощадних банків Скандинавії» — батьків дарунок на Різдво.

— До речі, Юне, просто задля цікавості: що означає «нецинічний ексгібіціонізм»?

— Це коли п’яний вісімнадцятилітній хлопак показує дупу поліцейському патрулю в день Конституції Норвегії.

Харрі похлинувся від здивування.

Зі слухавки донеслося Юнове хихикання.

— Але як?.. — почав Харрі.

— Чого тільки не довідаєшся, коли у тебе є два паролі, а в сусідньому кабінеті сидить данець. — Юн весело розсміявся.

Харрі відчув, що його кинуло в жар.

— Усе гаразд? — Юн, здається, був занепокоєний, чи не зайшов він надто далеко. — Більше ніхто не знає.

Його голос здавався таким нещасним, що Харрі не наважився розізлитися.

— У тому патрулі була одна жінка, — сказав він. — Їй сподобався мій зад.

Юн полегшено розсміявся.

Фотоелементи в парку вирішили, що вже досить темно, і ліхтарі увімкнулись, коли Харрі підійшов до лавки. Людину, що сиділа на ній, він упізнав одразу.

— Добрий вечір.

Похилена на груди голова поволі підвелася, і пара карих очей поглянула на Харрі — точніше, крізь нього, зафіксувавши погляд на якійсь далекій крапці.

— Fig? [50] — хрипко попросив він.

— Перепрошую?

— Fig, fig, — повторив він і помахав двома пальцями в повітрі.

— Oh, fag. You want a cigarette? [51]

— Yeah, fig.

Харрі дістав з пачки дві сигарети. Одну взяв собі. Деякий час вони мовчки курили. Вони сиділи в крихітному зеленому оазисі посеред багатомільйонного міста, але Харрі здалося, ніби він зараз на безлюдному острові. Може, через цю темряву й електричний джеркіт коників. Або через відчуття чогось ритуального і позачасового, того, що вони сидять поруч і курять, білий поліцейський і чорний нащадок давніх мешканців цього континенту з чужим, широким обличчям.

— Хочеш купити мою куртку?

Харрі поглянув на його куртку — тонку чорно-червону вітровку.

— Прапор аборигенів, — пояснив він і показав Харрі спину куртки. — Такі робить мій кузен.

Харрі ввічливо відмовився.

— Як тебе звати? — запитав абориген. — Харрі? Це англійське ім’я. У мене теж англійське ім’я. Мене звуть Джозеф. Узагалі-то це єврейське ім’я. Йосип. Батько Ісуса. Розумієш? Джозеф Волтер Родріґ. У племені мене звуть Нгардаґха. Н-гар-даґ-ха.

— Ти часто буваєш у цьому парку, Джозефе?

— Авжеж, часто. — Джозеф знову відпустив погляд, і той відлетів на кілометр.