Чтение онлайн

За столом сидів той самий гевал, який наважився вступити у двобій із чарівним кисетом. Тепер його обличчя виглядало значно природніше, мовби він зняв машкару. Мабуть, Марлон справді вдавався до гриму.

Чи був у нього якийсь державний чин — того ніхто не знав. Але вся поліція тремтіла перед ним. Досить було його одного слова, щоб спровадити когось до катівні.

Марлон підійшов до Себастьяна, звичним жестом обмацав кишені. Дістав кисет, зважив на долоні. У кімнаті не було вікон, а через стіни, на думку Марлона, сатанинський кисет втекти не міг. Коли Марлон

занурив пальці в кисет, його вдарило струмом. Проте удар був не дуже сильним — рятували гумові підошви та килим під ногами. Відразу ж кисет втратив ознаки життя. Це була мертва, нерухома річ, яку лишилося тільки викинути на смітник.

Тим часом Едмундо, вислизнувши з кисета, запитав у батька:

— Чого він хоче?

— Зараз дізнаємось.

— А ти не вмієш ходити крізь стіни?

— О, ні! — посміхнувся Себастьян. — Якби люди вміли ходити крізь стіни — не було б і самих стін.

Марлон, помітивши його посмішку, сказав:

— У кисеті нічого нема. Це значно краще, ніж я сподівався.

— Краще? — здивувався Себастьян.

— Так. Бо справа не в кисеті. Справа в тобі. А ти в наших руках. І ми змусимо тебе служити Генералові.

Далі Марлон пояснив, чого він хоче. Незабаром відбудеться футбольний матч. Приїде відома заморська команда. Генерал буде глибоко розчарований, якщо виграють чужоземці.

— Раз ти вмієш отак орудувати кисетом, — закінчив Марлон, — справишся і з футбольним м’ячем. Треба діяти обережно, щоб публіка нічого не помітила. — Наблизившись до Себастьяна, поклав руку йому на плече. — Знаєш, скільки це коштує?

— Скільки? — приховуючи посмішку, запитав Себастьян.

— Відкупити харчевню у Мірти цілком вистачить. Годуватимеш своїх злидарів. І хай вони нічого не знають про нашу угоду. На вулицях більше не виступай. Футбол! Ось твоя професія.

Себастьян промовчав.

А через тиждень відбувся матч, про який потім писали всі газети світу. В цьому матчі було так багато незрозумілого, що дехто натякав на втручання нечистої сили.

Себастьян сидів поруч з Марлоном. В окремій ложі праворуч, оточений офіцерами та міністрами, сидів Генерал. Це був той самий Генерал, від куль якого загинув Себастьянів син. Старий дивився в його одутле обличчя з відвертою ненавистю. Марлон перехопив цей погляд і підозріло запитав:

— Чому ти нічого не робиш?

— А що я маю робити? — відповів запитанням Себастьян.

— Ну, як там у вас, у чаклунів?.. Щось шепочуть. Виголошують якусь тарабарщину.

— Мені не потрібна тарабарщина, — стомлено посміхнувся Себастьян. — М’яч буде там, куди я його пошлю.

Спрямований сильним ударом, він і справді полетів у ворота. Але що це? Біля самісіньких воріт його ніби занесло вітром. Окресливши ледь помітну дугу, він перелетів через штангу і впав за межами поля. Навіть воротар гостей стояв з безтямно роззявленим ротом. На трибунах лаялись, репетували, шарпали одне одного. Ніхто не розумів, як міг влучно спрямований м’яч сам — ніби за власною волею — обминути ворота. Вітру не було. Навіть листя на деревах не ворушилось.

Генерал гнівно глянув на Марлона.

Розлючений Марлон непомітно для інших стусонув Себастьяна.

— Що це означає? — зловісно прошепотів атлет.

— Ви ж наказали діяти так, щоб публіка нічого не помітила.

— Але ж м’яч летів у ворота! Законний гол.

— Ще рано. Я просто хотів показати, що м’яч виконує мою волю.

Це трохи заспокоїло Марлона. Доказ був справді переконливий, а Себастьян був у його руках.

Далі все йшло досить буденно. Важко було визначити, хто переможе. Сили здавались рівними. Себастьян заспокоював Марлона, обіцяючи своє втручання десь наприкінці матчу. Бо інакше гра буде нецікава, публіка розчарується.

Сенсація сталася тоді, коли до кінця гри лишалось п’ять хвилин. М’яч ніби сказився. Він робив такі дивовижні зигзаги й петлі, яких не зміг би пояснити жоден фізик. Ось він уже у воротах господарів поля! Глядачам здавалося, що цей гол забив собі сам воротар. Так само здавались випадковими і ще два голи, які були забиті протягом останніх трьох хвилин.

Обличчя Генерала налилось кров’ю, потім посиніло і нарешті зблідло. Очі стали скляними, на губах з’явилась піна. До Генерала підбіг його лікар. А Марлон, вигукуючи прокльони, схопив Себастьяна за руку і потягнув у кімнату, призначену для відпочинку знатних уболівальників.

— Що ти накоїв, старий бовдуре? — лаявся Марлон. — Ти бачив, що сталося з Генералом?

— Він хіба епілептик? — незворушно запитав Себастьян. — Я цього не знав.

— Мовчати! — заревів Марлон. — Ти ще в мене затанцюєш, кістлява потворо.

Очі Себастьяна засвітилися молодечим вогником. Підвівся, розігнув опину, зміряв презирливим поглядом розлюченого Марлона.

— Ви вимагали від мене шахрайства. Не діждетесь!

В ту ж мить на руках Себастьяна клацнули сталеві браслети. З глузливою поштивістю Марлон процідив крізь зуби:

— Сеньйоре! Ви погано знайомі з побутом Чорної фортеці. Предки залишили нам дуже затишні кам’яні мішки. Там є цілюща вода, в якій вам доведеться стояти по коліна. Ви навіть матимете змогу обтирати спиною голе каміння. Воно вам замінить ліжко. А через місяць зустрінемось. Сподіваюсь, ви тоді будете згідливіші.

Марлон ударив Себастьяна кулаком під груди. Старий поточився і впав на підлогу.

В ту ж мить над телефонним апаратом з’явилась полум’яна куля. Це був Едмундо, який чув усе, що казав Себастьян. Він уже встиг вислизнути із м’яча, незримо пролетіти над головами галасливих уболівальників і, шугнувши в телефонні дроти, вийти із них грізною кульовою блискавкою.

— Тату! — кричав Едмундо, намагаючись відшукати знайомі хвилі батькового мозку. — Тобі боляче?..

Але батько мовчав. Він був непритомний. Зате переляканий Марлон, забившись у куток, тремтів усім тілом. З жахом дивився на вогняну кулю, що плавала над обличчям Себастьяна. Вона майже торкалась його волосся. І дивно: волосся не горіло, на обличчі старого не було опіків. Навпаки, опромінення повернуло йому свідомість. Не розплющуючи очей, Себастьян попросив:

— Синку, звільни мої руки.