Чтение онлайн

Вона шарпнулась усім тілом і крізь сльози вигукнула:

— Едмундо! Як ти смієш так казати?..

— Хіба це я кажу?.. То природа так велить. Хто ж сміє перечити їй?

— Ти —

мій чоловік, Едмундо! Іншого не буде.

— Іншого не буде, — вслід за нею повторила Ірена, думаючи про Себастьяна.

Довго вони розмовляли над могилою, де лежали останки Себастьяна і колишньої Ірени. Сумна це була розмова.

Спустилися з гір, поїхали додому. Треба прибирати харчевню. Тітка Мірта також померла. В харчевні тепер господарювали Рут, Делія та Ірена. Нерідко провідував їх Одноокий. Він з’являвся у вигляді сажотруса. Одноокий лишився в катакомбах. Харчевня стала підпільною явкою.

Інколи Рут виходила в місто. На неї задивлялися перехожі. Гарна вона була, дуже гарна! І ніхто з перехожих не знав, що золоте волосся цієї красуні ховає в собі таку силу, яка здатна знищити будь-яку фортецю.

Але дівчина думала про інше. Її вабили тіні у вечірніх вікнах.

Там жили люди. Кохали, раділи, страждали. Люди, багато людей!.. Якщо уявити землю без оцих вікон, що дивляться у вечірнє небо, тоді вона, планета наша, — втратить живу душу…

Майже завжди в такі хвилини біля Рут з’являлась Ірена. Якби хто-небудь підслухав їхню розмову, то, мабуть, був би вельми здивований. Зовні вони майже ровесниці, але Ірена так розмовляла з Рут, як мати розмовляє з донькою. І золотоволоса красуня не перечила. Вона визнавала за своєю подругою високе право на материнське слово.

Можливо, саме в цьому й бачила Ірена зміст свого другого життя. Та ще в тому, що їй довіряли люди із катакомб.

Катакомби, як і раніше, давали притулок усім тим, хто вірив: рано чи пізно, а на всій землі запанує свобода. Її принесуть не захмарні істоти — вона народиться із боротьби людської, із відваги та самопожертви.

Ірена та Рут вірили в це. Разом з Однооким та його друзями вони готувалися до нових боїв.