Чтение онлайн

— Вони перед Генералом вислужуються, — сказав старий робітник, у якого замість ока під лівою бровою непорушно леденів скляний протез.

— Генерал нічого не тямить. Їм Марлон диктує, що робити належить.

Едмундо небагато зрозумів із цієї розмови. Хосе пояснив: йдеться про тих, хто керує страйком. Докери їм не вірять.

Хлопець почував себе так, як мусив почувати себе землянин серед людей іншої планети. Ходив, слухав, намагався врости душею в їхні клопоти. Але то був незнайомий для нього світ. Зрозумілим було одне: якщо ці люди самі не здобудуть для себе свободу,

ніхто й ніщо їм не допоможе!..

І знов переслідувало запитання: чого ти прийшов у цей світ? Невже тільки заради золотоволосої Рут? О, це багато, дуже багато. Едмундо вже не уявляє свого життя без неї. Та якщо він не потрібен людям, він не потрібен і сам собі.

Що доброго він може зробити для Рут? Подарувати блискавку? А навіщо їй цей подарунок?..

Хосе, помітивши пригнічений стан Едмундо, підбадьорливо сказав:

— Не тужи, хлопче. Коли я вперше сюди прийшов, з мене сім шкур спустили. А потім повірили — свій!..

Та ось із кола докерів вийшов невисокий чолов’яга середнього віку. Він ступив кілька кроків назустріч Едмундо і здивовано чи, може, навіть перелякано побіг назад, щось нашвидку пояснюючи страйкарям. Тепер усі повернули голови до Едмундо. У виразі облич можна було помітити заклопотаність і здивування.

Від групи до групи котився таємничий шепіт. Хосе поки що нічого не розумів. А Едмундо бракувало досвіду, щоб надати отому перешіптуванню якогось значення.

— Може, він просто грабіжник? — голосніше від інших сказав чолов’яга, який упізнав Едмундо.

Робітники називали його Густаво.

— Його розшукує Генерал. В оголошенні не сказано, що він злочинець, — зауважив одноокий страйкар.

— П’ятдесят тисяч песет! — прицмокнув язиком Густаво. — Якщо він не злочинець, то йому нічого й не загрожує. Може, він сам зрадіє, що його звели з Генералом.

— Покличеш поліцію? — з презирством запитав Одноокий.

— А чому б ні? Він тут усім чужий.

Одноокий сплюнув у бік Густаво й круто вилаявся.

Що саме означала ця суперечка, Хосе та Едмундо зрозуміли тоді, коли із натовпу вислизнув скуйовджений Педро і, важко дихаючи, підбіг до них.

— Хосе! — ковтаючи слова від надмірного хвилювання, шепотів Педро. — На Едмундо оголошена облава. Його треба негайно сховати.

Він похапцем добув із кишені згорнуту газету й простягнув її Хосе.

Едмундо встиг помітити лише власний портрет.

Тим часом до воріт, які вели на доки, під’їхала поліція. Одноокий покликав до себе Хосе.

— Ми з тобою до пари, — пожартував він. — Одновухий і Одноокий. Що не кажи — родичі… Не знаю, що там накоїв твій шибеник. Але в поліції шоколадом не частують… Пробивайтесь до портової площі. Спробую затримати цих собак.

Погомонівши з кількома страйкарями, Одноокий загубився в робітничому натовпі. І через кілька хвилин це вже був не натовп. Куди б не кидались поліцаї — на їхній дорозі несподівано поставав добре злагоджений гурт, через який годі було продертися. Поліцаїв так переминали, що в них тріщали ребра.

Та ось на крилі машини з’явився Марлон. Його не одразу впізнали — більшість докерів знала Марлона лише по фотографіях.

Люди

загомоніли:

— Оцей скаже!..

— Еге, скаже… Як із твоєї шкури батоги вирізати.

— А чого ж він приїхав?

— Зараз почуємо.

Марлон підняв руку, закликаючи до уваги. Гомін поволі вщух.

— Сеньйори! — сильним голосом вигукнув Марлон. — Я прибув не для того, щоб втручатися у ваш конфлікт з господарями доків. Це не моя справа. У мене є свої обов’язки… Нам стало відомо, що серед вас переховується людина… Власне, це не людина, а… — Марлон зробив паузу, ніби збираючись з думками. — Зрештою я хочу звернутись до нього самого. Сеньйоре Едмундо! Ви прекрасно знаєте, що вам ніщо не загрожує. Чого ж ви ховаєтесь? Від імені Генерала запевняю, що в його палаці ви будете прийняті як добрий гість. Даруйте, що ми були змушені втягнути в розшуки поліцію. В нас немає інших намірів, окрім почесних переговорів…

Докери знов загомоніли:

— Він з ним розмовляє, мов із принцем.

— Та в нього ще матусине молоко на губах не висохло. Що ж воно за птах?

А Хосе та Едмундо бігли через дворища до портової площі.

— Чого ми тікаємо? — запитав Едмундо. — Мені вперше доводиться тікати.

— Треба, Едмундо, — коротко відповів Хосе. — Ми тебе не віддамо Марлонові. Не діждеться.

— А навіщо я вам?..

— Побачимо.

В харчевні їх зустріла перелякана Мірта. Вона лише стогнала та, затуляючи рота рукою, як це часто роблять щербаті, обстрілювала їх такою скоромовкою, що годі було щось второпати. Делія, як і завжди, трималася спокійно. Це вміння за будь-яких обставин не втрачати врівноваженості надавало її вже немолодому обличчю королівської величі. Милуючись нею, Хосе не відразу збагнув небезпеку, про яку вона розповідала.

— Вони все перевернули на кухні. Шукали вас, Едмундо. Потім заарештували сеньйора Себастьяна. Бідна Рут!..

— Де вона? — намагаючись подавити хвилювання, запитав Едмундо.

— Я заховала її у нас. Хіба можна вгадати, чого вони хочуть? А там її не знайдуть. Вам теж треба…

Хосе добре її зрозумів. Взявши Едмундо за руку, він нашвидку попрощався з жінками. Спершу спустилися в підвал, що був захаращений ящиками та старими меблями. Потім вислизнули через люк для вугілля і, схожі на сажотрусів, хутко перебігли подвір’я харчевні. Саме воно було найбільш небезпечним — за харчевнею, безперечно, стежили. У сусідньому дворику трохи відсапались і вже спокійніше рушили до печерного містечка.

Рут обхопила шию Едмундо, горнулася до його грудей вологою голівкою. Важко було зрозуміти, сміється вона чи плаче. А Хосе стояв осторонь і з доброю посмішкою розмірковував уголос:

— Дитина, зовсім дитина. А серце має доросле. Як виросте, доброю дружиною стане. О-о, не кожному випадає таке щастя!..

Хосе міг би додати: йому також не одразу випало. Зате зараз він щасливий. Дуже щасливий!..

Печера була скупо освітлена невеличкою лампочкою, яка живилася від автомобільного акумулятора. В її тьмяному світлі обличчя Рут здавалося дорослішим, ніж було насправді. І слова, які шепотіла дівчинка, теж були не дитячі: