Чтение онлайн

— Як шкода, — шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.

Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», — подумав Вокульський і вийшов за нею.

На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала

гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.

На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:

— Куди ти йдеш?

На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:

— Можу піти з вами.

— Так?.. Ну, то ходімо.

Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, — подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. — Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».

Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.

— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.

Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.

— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.

— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?

— Ви мене бачили?

— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?

Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:

— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!

Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.

— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.

Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.

— Знаю!.. — вигукнула вона. — Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.

— Слухай мене, — перебив він, — і відповідай: чого ти плакала в костьолі?

— А того, пане… — почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» — подумав він.

— Я пішла до гробу господнього, — вела далі дівчина, — думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув

мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.

Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:

— Скільки тобі років?

— Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.

— Хочеш вирватися відтіля?

— Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…

— Що?

— Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.

— Не розшукає.

— Якраз! Я ж їй заборгувала…

— Багато?

— Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…

У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.

Вокульський відчув, що втрачає відвагу.

— Скажи мені, ти б хотіла працювати?

— А що б я могла робити?

— Навчишся шити.

— Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.

Вокульський підвів голову.

— Ти не хочеш вирватися відтіль?

— Ой, хочу!

— Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…

— От і неправда, — перебила вона його. — Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…

— Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.

— Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…

— Якщо підеш до них, то все буде зроблено.

— Як же я до них піду?

— Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..

— Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.

Вона сіла і почала оглядати кімнату.

Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:

— Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.

Дівчина зареготала.

— Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?

— Йди, — відповів Вокульський, показуючи на двері.

Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.

Незабаром з’явився пап Ігнац.

— Що це за знайомство? — спитав він невдоволено.

— Справді… — задумливо відповів Вокульський. — Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.

— В самій Варшаві їх — тисячі, — відказав Жецький.

— Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше — згниє.