Чтение онлайн

І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них.

З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя.

Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно!

Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг

на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. «Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті.

Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина — тобто людина — не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.

А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці — дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)

Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти — це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, — і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.

То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?

Страх смерті — це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..»

Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.

Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків.

— Ага, справді, — відказав Вокульський. — Ну, то одвези йому.

— Я думав, ти сам одвезеш…

— Щось мені не хочеться…

Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:

— Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?

— Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.

Діставши

таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.

— Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…

— Невже? — мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. — Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.

Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше — став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв’язку з тим, про що йшла мова.

Одного разу він сказав без ніякого приводу:

— Людина — як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, — додав він, помовчавши, — так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» — подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.

Іншим разом він розказав їй дивну історію:

— Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…

Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?

Пані Ставська підвела на нього очі.

— Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…

— В житті, мабуть, таке не часто трапляється… — прошепотіла пані Ставська.

— Хто його знає!.. Хто його знає!.. — відказав Вокульський.

Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» — подумала вона, глибоко схвильована.

Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.

А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, — думав він. — Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями».