Чтение онлайн

Під час вечері злий, а може добрий, дух скерував очі пані Місевичової на «Кур’єр».

— Дивись, Геленко, — сказала вона дочці, — сьогодні у князя бал.

Вокульський спохмурнів і, замість дивитись пані Ставській в очі, дивився в тарілку. Набравшись відваги, я не без іронії зауважив:

— Там мусить бути чудове товариство, у того князя!

Розкішні убори, галантне поводження…

— Не таке воно галантне, як здається, — відповіла стара дама. — За убори часто не заплачено, а галантність…

Звичайно, одна в салоні з графами

та князями, а друга — вдома з бідними робітницями. (Ой, як же вчасно виступила пані Місевичова з своєю критикою!) «Слухай же, Стаху», — подумав я і питаю далі:

— А що, ті вельможні дами не дуже чемно поводяться з робітницями?

— Яка там чемність!.. — відповіла пані Місевичова, махнувши рукою. — Я знаю одну кравчиню, яка має багато замовлень, бо гарно шиє й дешево бере. Повертаючись від вельможних пань, вона часом аж плаче — скільки їй доводиться ждати, скільки разів переробляти та зводити рахунки… А яким вони тоном розмовляють, які вони брутальні, як торгуються… Та кравчиня каже (присягаюся здоров’ям!), що краще мати діло з чотирма єврейками, ніж з одною вельможною дамою. Хоч тепер і єврейки вже не ті: як тільки котра-небудь розбагатіє, так і починає розмовляти по-французьки, торгуватись та капризувати.

Я хотів спитати, чи не шиє своїх уборів у тієї кравчині панна ЗІенцька, але мені стало жаль Стаха — так мінився він на обличчі, бідолашний!..

Після чаю Гелюня почала розкладати на килимі одержані сьогодні іграшки, раз у раз вигукуючи з радості; ми з пані Місевичовою посідали коло вікна (ніяк вона не позбудеться цієї звички!), а Вокульський і лані Ставська сіли на канапі: вона з якимось плетивом, він з цигаркою.

Стара дама з таким запалом почала розповідати мені, яким чудовим повітовим начальником був її покійний чоловік, що я майже не чув, про що говорили пані Ставська й Вокульський. А розмова, мабуть, була цікава, бо говорили вони півголосом: «Я бачив вас минулого року в Кармелітському костьолі, коло гробу господнього». «А я найкраще запам’ятала, коли ви приходили в той будинок, де ми колись жили. І не знаю чому, але мені здавалось…»

— А скільки клопоту було з тими паспортами!.. Бог його знає, хто їх одержував, кому їх видавали, на чиє прізвище… — вела своєї пані Місевичова. «…Звичайно, коли тільки вам захочеться…» — червоніючи, казала пані Ставська. «…А це не буде з мого боку зловживанням?..»

— Прекрасна пара! — стиха сказав я пані Місевичовій.

Вона поглянула на них і, зітхнувши, сказала:

— Що ж з того! Коли б нещасного Людвіка навіть не було живого…

— Будемо сподіватись на ласку божу…

— Що він живий?.. — спитала пані Місевичова без ніякого захоплення.

— Ні, я не про те… Але…

— Мамо, я вже хочу спати, — озвалася Гелюня.

Вокульський встав з канапи, і ми попрощалися з дамами. «Хто його знає, — подумав я, — чи не попався вже наш осетр на вудку?..»

Надворі так само йшов сніг; Стах одвіз мене додому і, не знаю чому, ждав у санках, аж поки я не

ввійшов у браму.

Я зайшов, але спинився в підворітті. І аж тоді, коли двірник замкнув браму на замок, я почув, як на вулиці задзеленчали бубонці — сани од’їхали. «Он ти який! — подумав я. — А тепер побачимо, куди ти поїдеш…»

Я зайшов у свою кімнату, одягнув старе пальто, надів циліндр і, перебравшись таким чином, через півгодини знов вийшов на вулицю.

В квартирі у Стаха не світилось, значить, його не було вдома. Але де ж він?..

Я взяв візника і за кілька хвилин опинився коло дому, в якому жив князь.

На вулиці стояло кілька карет, деякі ще під’їжджали, але другий поверх був яскраво освітлений, грала музика, а в вікнах вряди-годи миготіли тіні танцюючих. «Там панна Ленцька», — подумав я, і серце моє чомусь стиснулось.

Я оглянувся навкруги. Та й заметіль же яка!.. Крізь сніг ледве видно колихливі вогники газових ліхтарів…

Треба йти спати.

Щоб знайти візника, я перейшов на другий бік вулиці й… мало не наштовхнувся на Вокульського… Він стояв під деревом, весь у снігу, й, не відриваючись, дивився в вікна. «Он воно як!.. Ні, голубе сизий, здохнеш, а одружишся з пані Ставською!»

В зв’язку з такою небезпекою я вирішив діяти енергійніше. Другого ж дня я пішов до Шумана.

— Знаєте, докторе, — кажу йому, — що сталося з Вокульським?

— А що, ногу зламав?

— Гірше. Правда, хоч князь запрошував його двічі, він на бал все-таки не поїхав, але десь опівночі стояв у заметіль перед його домом і дивився на вікна. Ви розумієте?

— Розумію. Для цього не треба бути психіатром.

— Тому я непохитно вирішив оженити Стаха ще цього року, не пізніше, як до дня святого Яна.

— На панні Ленцькій? — занепокоївся доктор. — Не раджу вам втручатися.

— Не на панні Ленцькій, а на пані Ставській.

Шуман вхопився за голову.

— Дім божевільних! — бурчав він. — Подуріли всі до єдиного… У вас, пане Жецький, мабуть, водянка мозку.

— Ви мене ображаєте! — крикнув я, розсердившись.

Доктор став переді мною, вхопився за лацкани мого сюртука і з злістю заговорив:

— Слухайте-но… Я вживу зрозуміле вам порівняння.

Коли у вас повна шухляда, припустімо, гаманців, то чи можете ви в ту саму шухляду покласти… припустімо, галстуки?.. Не можете? Ну, а коли у Вокульского повне серце панни Ленцької, то чи можна йому втиснути туди ще й пані Ставську?..

Я одчепив його руки від своїх лацканів і відповів:

— Я вийму гаманці й покладу замість них галстуки! Зрозуміло вам, пане вчений?..

І зараз вийшов, бо його брутальність мені вже набридла.

Він думає, що розумнішого за нього й на світі нема.

Від доктора я поїхав до пані Місевичової. Ставська була у себе в магазині. Гелюню я випровадив у другу кімнату до іграшок, а сам сів коло старої й одразу почав:

— Шановна пані, чи вважаєте ви Вокульського за достойну людину?..