Чтение онлайн

Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу. Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану.

— Так воно й краще, — шепотів він.

Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: «Rue St Fiacre» [101] .

В пам’яті його зринає якийсь роман Поль де Кока. Знов бічна вулиця, і знов він читає: «Rue du Sentien» [102] .

— Не знаю, — каже він сам до себе.

За кілька десятків кроків далі бачить: «Rue Poissonпіеге» [103] , що пригадує йому якусь кримінальну справу; а потім одна за одною йдуть коротенькі вулички, що виходять до театру «Жімназ». «А це що таке? — думає він, помітивши з лівого боку величезний будинок, не схожий на жоден з тих, які він досі бачив. Це велетенський кам’яний прямокутник, а в ньому ворота з округлим склепінням. Це, напевне, ворота, які стоять на перехресті двох вулиць. Поруч з ними будка, коло якої спиняються омнібуси; майже навпроти — кафе і тротуар, відгороджений від бруку залізною балюстрадою.

Кроків за триста далі — другі такі самі ворота, а між ними в правий і лівий бік пролягає широка вулиця. Рух тут ще потужніший, цією вулицею їздять омнібуси аж трьох гатунків і трамваї.

Вокульський дивиться праворуч і бачить два ряди ліхтарів, два ряди кіосків, два ряди дерев і два ряди шестиповерхових будинків, що тягнуться на відстань, яка дорівнює Краківському Передмістю і Новому Світові разом. Вулиці не видно кінця, тільки десь далеко вона підноситься до неба, дахи зливаються з землею, і все зникає. «Нехай я навіть заблукаю і спізнюсь на нараду, однак піду в той бік!» — думає Вокульський.

Раптом на повороті його обминає молода жінка; її постать і хода викликають у нього сильне хвилювання. «Вона?.. Ні… По-перше, вона залишилася в Варшаві, а по-друге, я зустрічаю вже другу таку… Обман зору…»

Проте він одразу втрачає силу і навіть пам’ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам’ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під’їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього.

— «Гранд-отель», — каже Вокульський, сідаючи.

Візник доторкається рукою до капелюха і гукає:

— Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива!

Потім, сівши боком до Вокульського, каже:

— Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?..

— Сьогодні приїхав, — відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя.

— І трохи випили, це зразу видно, — зауважує візник. —

А таксу знаєте?

— Мені байдуже.

— Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до «Гранд-отелю»? — звертається він до Вокульського.

— Цілком певний.

— Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна?

— Ні.

Візник деякий час дивиться на нього, потім каже:

— Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине?

— З Варшави.

— Ah, сa! [104] Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви — поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото «Гранд-отель».

Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів.

— До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! — сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього.

— Де вони?

— В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться…

— Хто це мсьє Жюмар?

— Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, — так само лукаво говорить слуга.

— Де ж він?

— На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками.

Вокульський увійшов у помер.

— Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець…

Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор.

Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: «Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити».

Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку. [105]

Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: «Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю».

— Оригінальне місто! — зауважив Вокульський.

Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку.