Лялька
Шрифт:
Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.
— Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!
— Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? — відповів хлопчина.
— Пробачте йому, — попросив я управителя.
— Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.
Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула
— Прошу!
Ми увійшли.
В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.
Далі я мало не зомлів: коло шахівниці лежали два людські черепи: в одному був насипаний тютюн, в другому — цукор.
— Чого треба? — спитав чорноволосий юнак, не встаючи з постелі.
— Це пан Жецький, уповноважений хазяїна будинку, — пояснив управитель, показуючи на мене.
Юнак сперся на лікоть і, пильно подивившись на мене, сказав:
— Хазяїна?.. В цю хвилину я тут хазяїн і зовсім ие пам’ятаю, щоб призначав цього пана уповноваженим…
Відповідь була така несподівано проста, що ми з Вірським остовпіли. Тим часом юнак ліниво підвівся з ліжка і без зайвого поспіху став застібати штани й жилетку.
І хоч він робив це дуже старанно, але я певен, що принаймні половина гудзиків на його вбранні залишилась незастебнута.
— Aaaa! — позіхнув чорноволосий юнак. — Сідайте, панове, — промовив він і зробив рукою такий жест, що я не зрозумів, де він пропонує нам сідати, в чемодані чи на підлозі. — Душно, пане Вірський, правда ж?.. Aaaa! — До речі, сусід з квартири навпроти скаржиться на вас, панове… — з усмішкою повідомив управитель. ©
— За що ж це?
— За те, що ви ходите… голі по кімнаті…
Юнак обурився.
— Здурів старий, чи що?.. Може, він хотів би, щоб ми в таку спеку одягалися в шуби?! Нахабство, слово честі…
— Але ж, панове, ви повинні взяти до уваги, що у нього доросла дочка. — пояснював управитель.
— А мені яке діло?.. Я ж їй не батько! Старий йолоп, слово честі. А до того ж він бреше, бо голі ми не ходимо.
— Я сам бачив… — озвався управитель.
— Слово честі, брехня! — закричав юнак, червоніючи від гніву. — Правда, Малеський ходить без сорочки, але п кальсонах, а Паткевич без Кальсон, зате в сорочці. Отже, панна Леокадія бачить повний комплект.
— Так, бачить, і через те мусить запинати всі вікна, — зауважив управитель.
— То старий запинає, а не вона, — пояснив студент, махаючи рукою. — А вона виглядає в шпари поміж фіранкою і вікном. А втім, пробачте: якщо панні Леокадії
Кажучи це, студент ходив широкими кроками по кімнаті. Як тільки він повертався до нас спиною, управитель підморгував мені і розводив руками: мовляв, нічого не вдієш. Нарешті він сказав:
— Панове винні нам за чотири місяці…
— О, ви знову своєї! — вигукнув юнак, засовуючи руки в кишені. — Скільки разів я ще маю вам повторювати, щоб ви про ці дурниці говорили не зі мною, а з Пашкевичем або Малеським? Адже це так легко запам’ятати: Малеський платить за паристі місяці: лютий, квітень, червень, а Паткевич за непаристі: березень, травень, липень…
— Але ж ніхто з вас ніколи не платить! — розсердившись, вигукнув управитель.
— А хто ж винен, що ви не приходите вчасно? — крикнув студент, вимахуючи руками. — Вам сто разів говорилось, що Малеський платить в паристі місяці, а Паткевич в непаристі…
— А ви, шановний, в які місяці платите?
— А я, вельмишановний, ні в які не плачу, — горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, — бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..
Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.
Мені нарешті урвався терпець.
— Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, — сказав я, — що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…
— Хто це дає мені квартиру? — скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. — Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п’ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги — три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, — роздратовано кричав він, — нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…
— Я не розумію, чого ви так хвилюєтесь, — спокійно сказав я.
— Як же мені не хвилюватися! — відповів юнак, все більш розгойдуючись в бік двору. — Якщо суспільство не вбило мене під час мого народження, якщо воно наказало мені вчитися і складати по кільканадцять екзаменів, воно тим самим бере на себе зобов’язання дати мені роботу, яка могла б забезпечити моє існування. А суспільство або зовсім не дає мені роботи, або дає і недоплачує за неї…
Отже, якщо суспільство не додержує договору щодо мене, то з якої речі я маю додержувати його щодо суспільства?