Чтение онлайн

— Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!

На це батько спокійно відповів:

— Я не вмру, поки не почую про нього.

Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…

Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:

— А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся! [5]

— Де? — крикнула тітка.

— Звісно де — у Франції!

Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:

— Пам’ятай!.. Усе пам’ятай…

З тим і помер.

Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.

Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з’явиться новий Наполеон.

Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.

— Хто його знає, може, це й буде найкраще, — Зауважив пан Рачек. — А до якого б ти хотів купця?

— До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.

— Знаю, — озвалась тітка, — він хоче до Мінцеля.

— Можна спробувати, — сказав пан Доманський, — Ми ж усі знаємо Мінцеля.

Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.

— Господи милостивий! — крикнула тітка. — Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..

Велике діло! — озвався пан Рачек, — Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.

— А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?

— Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, — буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.

Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:

— Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.

— Га?.. — спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.

— Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, — відповіла тітка. — У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…

— Ну, то гайда до Мінцеля! — сказав пан Рачек, підводячись з стільця. — Тільки, вацьпані, не обдури мене! — додав він, насварюючись на тітку кулаком.

Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.

— Ну як?.. — спитала тітка.

— Нового Наполеона посадили в Пороховию! [6] — відповів пан Доманський.

— Не в Пороховню, а в фортецю

Га-у… Га-у… — додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.

— А як же з хлопцем?

— Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, — відповів пан Доманський. — У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…

— Подуріли зовсім, опиюси! — крикнула тітка, хапаючи пана Рачека за руку.

— Тільки без оцих сімейних штучок! — обурився пан Рачек. — Сімейні штучки будуть після весілля, а зараз…

Має прийти завтра до Мінцеля з білизною й одягом… Нещасний Наполеон!..

Тітка випхнула за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула за ними шапки.

— Геть відціля, пияки!

— Віват Наполеон! — загорлав пан Рачек, а пан Доманський заспівав:

Прохожий, якщо кинеш в цей бік оком, Цей напис прочитаєш і замислишся глибоко… Цей напис прочитаєш і замислишся глибоко.

Голос його помалу завмирав, немов він опускався в колодязь, потім замовк і долинув до нас уже з вулиці. За хвилину там зчинився якийсь галас, а коли я виглянув у вікно, то побачив, що поліцейський тягнув пана Рачека до ратуші.

Отакі події сталися перед моїм вступом у купецький стан.

Магазин Мінцеля я знав давно, бо батько посилав мене до нього за папером, а тітка — за милом. Я залюбки бігав туди, щоб надивитись на виставлені в вітринах іграшки.

Скільки пам’ятаю, там у вітрині був великий козак, який скакав на коні й вимахував руками, а на дверях висіли барабан, шабля і шкіряний кінь зі справжнім хвостом.

Всередині магазин нагадував великий погріб, кінця якого я ніколи не міг добачити, бо там завжди було темно.

Знаю тільки, що за перцем, кавою і лавровим листом треба було йти ліворуч, до прилавка, за яким стояли величезні шафи з шухлядами від підлоги до самої стелі. А папір, чорнило, тарілки й склянки продавались за прилавком праворуч, де стояли шафи із скляними дверцятами; за милом і крохмалем треба було йти в глиб магазину, де стояли бочки та стоси дерев’яних ящиків.

Навіть стеля була непорожня. Там висіли довгими рядами пухирі, наповнені гірчицею та фарбами, величезна лампа, що світилась взимку цілий день, сітка з корками для пляшок і, нарешті, невелике чучело крокодила приблизно на півтора ліктя завдовжки.

Власник магазину був Ян Мінцель, старик з рум’яним обличчям і кущиком сивого волосся під бородою. Цілий день сидів він у шкіряному кріслі коло вікна, одягнений в голубий бавовняний каптан, білий фартух і такий самий білий ковпак. Перед ним на столі лежала велика книга, в яку він записував виторг, а над головою висіла в’язка нагаїв, призначених на продаж. Старий одержував гроші, давав здачу, робив записи в книзі, часом куняв, і, незважаючи на все це, з незбагненною пильністю стежив за ходом торгівлі в усьому магазині. На втіху вуличних прохожих він ще встигав час від часу смикати за шнурок козака в вітрині і, нарешті, що мені найменше подобалось, потягав нас за різні провини одним з тих нагаїв, що висіли у нього над головою.