Чтение онлайн

Висипавши все з мішечка, Боб виявив дві дюжини чималих рубінів, смарагдів і діамантів.

— Ми не можемо їх узяти, — заявив Боб, ми не можемо мати з тобою комерції.

— Не будь забобонний! — закричала Джейніс, розуміючи, що весілля знову віддаляється.

— А, власне, чому? — спитав фера.

— Не можна перепроваджувати сучасні речі в минуле, — пояснив Боб. — Бо тоді зміниться сучасне. Або перевернеться світ чи ще якесь нещастя скоїться.

— Та ти про це не печися, — примирливо сказав фера. — Нічого не станеться, я гарантую.

— Хто знає?

А якби ти привіз пральну машину в давній Рим…

— На лихо, — перебив фера, — держава царя Алеріана позбавлена майбутнього.

— Чи можеш ти пояснити те, що сказав?

— Залюбки. — Фера усійся в повітрі. — Через три роки цар Алеріан і його країна будуть цілком стерті з лиця землі силами природи. Не вціліє жодна людина. Не збережеться жодного глиняного черепка.

— Чудово, — зробила висновок Джейніс, піднісши рубін на світло. — Нам би краще розвантажитись, поки він ще хоче мати з нами діло.

— Коли так, то воно інша річ, — сказав Боб. Їхня крамниця була врятована. Побратися вони могли хоч завтра. — А що ж буде з тобою? — спитав він феру.

— Ну що ж, я непогано показав себе на цій роботі, — відповів фера. — Найпевніше, попрошусь у закордонне відрядження. Я чув, що перед арабським чаклунством постають неозорі перспективи.

Він благодушно провів рукою по світлому, коротко підстриженому волоссю. “Я буду навідуватись”, — попередив він і почав було зникати.

— Хвилинку, — схопився Боб. — Чи не скажеш, з якої країни ти прибув? І де править цар Алеріан?

— Будь ласка, — мовив фера, хоч уже було видно тільки його голову. — Я думав, що ви здогадались. Фери — це демони Атлантиди.

По цій мові він щез.

— Якщо ти збрехав, я уб’ю тебе, як собаку!

— Я не брешу, пане, ніколи б не збрехав…

— Якщо ти брешеш, я зацькую тебе собаками…

Рябі пси, що бігли побіч коня, почали принюхуватись, їх червоні язики ворушилися в роззявлених пащеках.

— Я не брешу, пане, — стомлено промовив старий, але вершник його не слухав.

— Сто чортів, як жарко! — вилаявся він, скидаючи високий шолом і витираючи чоло красивою шовковою хусткою.

“Справжній ефеський крам, — подумав старий, — ці поважні пани користуються розкошами мусульманських поганців, а хай простий чоловік тільки нюхне східного повітря, вони кидають його на вогнище”. Він зітхнув.

— Це недалеко, пане.

Деодат де Гозон, рицар ордену св. Іоанна Родоського, повісив шолом на луку сідла і поплескав коня по шиї. Попереду забіліли стіни невеликої напівзруйнованої церковці. Місцевість була забута богом, а ті, хто збудував церкву, щезли, як щезли поля й виноградники в цій частині острова. Голі, сухі скелі, пилюка й вітер, що розчесує суху траву. Висока біла скеля стриміла, неначе кістлявий палець,

а затока хлюпотіла синявою біля її крутого схилу.

Кінь зупинився й тривожно захріп.

— Що з тобою? — ласкаво спитав його Деодат і погладив по м’якій гриві.

Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння — від спеки й нужди воно вкрилося зморшками. І тільки очі лишалися ясними.

— То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці, пане.

— А що, дракон не боїться святих? — насмішкувато запитав рицар.

Старий перехрестився.

— Він там, далі, — сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, у бік скали, що спускалась до моря.

Шпора вп’ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидва собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.

Рицар нахилився з сідла.

— Чуєш, старий, а ти його бачив? Селянин ударив себе в груди.

— Як тебе, пане!

— Розкажи.

Старий кивнув головою.

— Мої діти пасли овець під скелею, там, де печера. З печери витікає струмок, і там вівці п’ють воду. Це було десь опівдні, я йшов туди і бачив усе дуже виразно…

— Що ти бачив?

— Він з’явився несподівано…

— Який він собою?

— Голова, як у змії, а вуха довгі, наче в осла. Завбільшки він з бика, а на спині крила, такі, як плавці… або ні… скорше, як у кажана, так, у кажана, а очі — наче пекельний вогонь… хай боронить нас святий Стефан… — додав старий пошепки й знову перехрестився.

Сеньйор де Гозон відкашлявся, але нічого не сказав. Старий зажмурився.

— Це було страшне видовисько — діти, звичайно, повтікали, і я, божусь, не міг корити їх за це. Він трьох овець зжер! — раптом закричав старий у запізнілому відчаї.

— Для дракона це небагато.

— Знаєте, пане, ця тварюка дуже прудка. Насипався на них, як лисиця на курей… За тиждень таке сталося з Джузеппе Гринальді та його сусідами… Відтоді ми не пасемо овець у долині, а які там пасовиська, господи! — додав він зітхнувши.

— Ви страхополохи, — спогорда промовив рицар.

— Може. — Старий знизав плечима. — Ми не воїни, та вовків не боїмося. Вовків не боїмося, — повторив він, — але це… це чудовисько — кара божа, — додав покірно.

Далі вони їхали мовчки, поминули церкву й пірнули в тінь неширокого виярка. Рицар знову надів шолом. Стежка зникла в густій траві, а скелі дихали вологою й цвіллю. І ще чимось…

Перші зупинились собаки. Понюхали повітря, піднявши морди, коротенька шерсть на їхніх спинах настовбурчилася, з напівроззявлених пащек вихопилось жалібне виття. Кінь неспокійно переступав з ноги на ногу. По виярку віяв вітер, він приносив із собою запах солі, моря і ще — гострий запах мускусу. Перехід від розжареної кам’янистої пустелі до цього темного закутка був дуже різкий.

— … а он там — Мальпасо, “лихе місце”, — промовив старий і зупинився, показуючи на звислу скелю, яка частково перегородила долину. — З другого боку є печера, він там живе… Ви ще можете повернутися, пане, — у відчаї докінчив він.