Чтение онлайн

— Ясно, Романе Гнатовичу.

— Ну, ходімте.

Транспортна служба Оргкомітету конгресу була на висоті: перша машина з делегатами під’їхала до вестибюля інституту точно об одинадцятій, слідом за нею — ще чотири. З’явилися всі, крім доктора Гешке. Може, йому не передали записки?

Але доки Альошин представляв делегатам директора інституту, приїхав і німець, та ще й не один, а з якоюсь вродливою стрункою жінкою. Хмара здивовано зиркнув на Сергія: а це, мовляв, що за краля? Адже ніяких осіб жіночої статі на аудієнцію не запрошувалось? Той у відповідь легенько знизав плечима.

Втім, усе з’ясувалося дуже швидко. Вродлива “особа

жіночої статі” попрямувала до Альошина і приємним контральто повідомила, що вона — кореспондентка американської газети “Пітсбург ньюс”, тобто землячка шановного делегата конгресу містера Гешке; що їй, бідолашній, ніяк не щастить, бо спритніші колеги вихоплюють з-під її носа всі цікаві інтерв’ю; що вона, сподіваючись на великодушність містера Альошина, падає йому до ніг, уклінно благаючи дозволу бодай куточком ока зазирнути в його лабораторію і почути від нього кілька відповідей на запитання. Все це було сказано чистою російською мовою, дуже коректним жартівливим тоном, без банального кокетування.

Звісно, Сергій вільно міг би дати згоду на інтерв’ю і сам, — під час цієї екскурсії присутність американської газетярки була б навіть корисна, — але, знаючи самолюбну вдачу директора, глянув на нього, запитуючи дозволу. Той кивнув головою на відповідь.

— Гаразд, міс…

— …міс Кет Джефсон, з вашого дозволу! — посміхнулася американка, простягаючи Сергієві візитну картку.

— Гаразд, міс Джефсон! Тільки з однією умовою: якщо ви перекрутите побачене та почуте, я назву вас негарною і старою!

— Згляньтесь, містер Альошин! — жартівливо схопилась вона за голову. — Такої страшної погрози я не чула навіть від свого шефа!

Її поява вмить зруйнувала офіційність зустрічі, додала тонусу всім. Чорняві й біляві, руді й сивоголові мужчини різних літ з усіх континентів земної кулі пожвавішали, підбадьорилися, раз у раз поглядали на несподівану супутницю.

Американка справді була приваблива і, певно, знала собі ціну. Вона трималася дещо осторонь інших, весь час мовчала, щось хутенько записуючи у блокноті, і лише коли-не-коли стріляла своїми променистими зеленими очима. Звичайно ж, її погляд найчастіше зупинявся на Сергієві… Вродлива, з біса! Вродлива… і чимось нагадує Наталку Закатову!

Але йому зараз було не до порівнянь. Треба розповідати, показувати, відповідати на запитання, і все це — балансуючи на тій грані напіводвертості, за яку переступити вже не вільно. Він і без того розповідав значно більше, аніж сподівалися чужоземні гості, — це було видно з того, як хапалися вони записати щойно почуте. Повідомлення про створення вогнетриву з термостійкістю 4850° було зустрінуто схвальними вигуками, а коли Альошин, продемонструвавши відповідний дослід, підтвердив правоту своїх слів — пролунали аплодисменти. Одне слово, гості були задоволені.

Тільки аж коли машини з делегатами од’їхали від інституту, Сергій зітхнув і підійшов до американки, що стояла біля вестибюля, неуважно поглядаючи на перехожих.

— Ну, міс Джефсон, тепер я до ваших послуг. Де ви волієте розпочати допит? В моїй лабораторії чи, може, в отому симпатичному садочку?

— О, коли ви надали мені право вибирати, я запропонувала б третій варіант. Скажімо, в “Чайці”. Теж на свіжому повітрі.

— На жаль, у робочий час відвідувати ресторани не можна.

— А в позаробочий? — запитала вона вкрадливо.

— А в позаробочий… — він посміхнувся і заперечливо похитав головою.

— Шкода… В такому разі,

ходімте в садочок. А якщо ви почастуєте мене морозивом, я навіть матиму ілюзію повного здійснення бажань.

Інтерв’ю було діловим, коротким. Американка поводилася невимушено, вільно і весь час дуже тактовно. Про ресторан вона більше не натякала, але, прощаючись, поглянула на Сергія так, що йому чомусь враз стало жарко. Очі подеколи говорять значно більше, аніж може сказати язик.

Сергій знав, що в Космограді йому доведеться пробути хіба днів зо два, отож і до подорожі приготувався вмить, запхнувши до пузатого “міністерського” портфеля сякі-такі речі першого вжитку. Не набагато більше часу потрібно було йому, щоб обміркувати питання, які доведеться порушити в розмові з “замовником”: про все вже думано-передумано. З собою він не брав ніякої технологічної документації, бо всі необхідні дані міцно тримав у пам’яті, однак останні зразки шаруватого вогнетриву вирішив прихопити про всяк випадок, і це була найвагоміша частина його багажу.

Попереду був зовсім вільний, по-чудному вільний вечір. Сергій давно забув, що таке справжнє дозвілля, витлумачуючи цей термін лише як можливість відірватися на якусь часинку від справ першорядної ваги, аби взятися за щось менш важливе, — наприклад, поновити знання французької мови чи трошки розчистити отой завал спеціальної літератури, який, наростаючи з швидкістю снігової лавини, загрожував витіснити його з власної кімнати. Шалений темп, взятий ним під час роботи над кандидатською дисертацією, — вимушений темп, бо інакше не впорався б з величезним завданням, — пізніше став звичним. А тут ще й обставини склалися так, що, розлучившись із друзями юності, він не набув інших. Правда, було чимало приятелів-колег, проте й вони, заклопотані справами та обтяжені сімейними турботами, теж втратили притаманний юнацтву гострий інтерес до спілкування. Такий стан речей видавався Сергієві цілком природним і незмінним. Протягом останніх десяти років розмірений і одноманітний плин його життя порушився тільки двічі з вини представниць кращої половини роду людського. Проте в обох випадках Сергій розчаровувався надто швидко і уривав знайомство без ніякого жалю, поступово звикаючи до думки, що йому, певно, судилося вікувати вік старим парубком.

Десятиденний клопіт з оцим конгресом вибив його з усталеного ритму життя, а перевтомлена нервова система вимагала відпочинку. Але ж і відпочивати треба вміючи! Куди, скажімо, поткнешся увечері? У театр уже пізно, спати — рано, швендяти містом без ніякої мети — не тягне, читати — не хочеться.

Він злостився на самого себе за відмову від пропозиції американської газетярки про “інтерв’ю” у “Чайці” на схилах Дніпра. В такому запрошенні не було нічого непорядного; це тільки за інерцією відносин минулого століття всі права на ініціативу ще й досі підсвідомо віддають мужчині. А що ж робити жінці, — скажімо, хоча б і тій міс Джефсон, яка, опинившись у чужій країні, не знає, куди подіти свої вільні вечори? Хай там як, але ж одній-однісінькій іти в театр чи ресторан і незручно, і тоскно. А Сергій Альошин, ще нестарий радянський вчений, повівся, як сором’язливий хлопчисько. Або ні: як гідний вихованець пуританина Романа Хмари, якому, мабуть, ще й донині сіллю в оці стоять не тільки ресторани, а навіть галстуки на шиях!