Чтение онлайн

І, звичайно ж, насамперед подумалося, що ідея талановитого кріпака, мабуть, не така вже й безглузда. Справді: адже загальновідомо, що прокласти дорогу — справа марудна, повільна і дуже дорога. Мало того, що доводиться пересувати з місця на місце мільйони й мільйони кубометрів землі для насипу, так треба ж ще й привезти аж ген звідки щебінь, гравій, асфальт та бетон. То чи не дешевше буде сконструювати величезний дорожній комбайн, який виконуватиме всі потрібні операції, включно аж по заливання поверхневого шару автостради розплавленим склом, яке готуватиметься на ходу в спеціальних печах?

Хотілося зустріти того інженера, запитати, якої він думки про таку ідею. Правда, той натякнув,

що сам починав з мрії про кришталеві дороги, але чому зрікся її — не сказав. Може, захопився чимось ще цікавішим?

Кілька вечорів пронудьгував Віктор на лаві в парку, чекаючи на інженера, та так і не дочекався. Мабуть, той або змінив свій щовечірній маршрут, або ж поїхав кудись у відрядження. А може, захворів? То треба було б відвідати його, адже він, певно, одинак. Та, на жаль, Віктор не наважився тоді запитати інженера, як його прізвище та де працює.

Чекання завжди охолоджує, а зайвина вільного часу здебільшого штовхає до критичних роздумів. Отож якщо попервах Вітя Марченко залітав думкою все далі й далі, перебудовуючи та удосконалюючи свій майбутній комбайн на основі щораз новіших — гіпотетичних! — наукових досягнень, то згодом поступово перейшов до жорстокої ревізії проекту, відкидаючи надто сміливі припущення. В результаті такої подвійної операції він одержав нуль, тобто пересвідчився, що його так звана “ідея” нічого не варта. Але хлопчина ще чіплявся за неї, сподіваючись віднайти якесь інше, досі нікому не знане розв’язання надзвичайно складних технічних проблем, тому кінець кінцем дійшов непохитного висновку, що насамперед треба оволодіти знаннями, вивчити досягнуте в цій галузі.

Не можна сказати, що Вітя надто полюбляв науку й техніку. Правда, в сьомому класі він захопився автомобілізмом, зацікавився радіоаматорством, навчився фотографувати. Але три останні роки фізику в них викладала Лідія Потапівна, “Пампушечка”, яка, мабуть, за все своє життя молотка в руках не тримала. її уроки були такі нудні, а оцінки за відповіді такі скупі, що майже всі учні, — а Вітя Марченко насамперед, — сприймали фізику лише як неминуче зло.

І ось уперше в житті Віктор зайшов до міської технічної бібліотеки і сповненим солідної упевненості голосом попросив дати йому якнайповніший посібник з шляхобудівельної справи.

Бібліотекарка чомусь посміхнулась і порадила йому спочатку зазирнути в каталог на літеру “Д”, — мовляв, треба зазначити на бланкові замовлення шифр відповідної книги.

Зміст тієї посмішки Віктор зрозумів, тільки аж коли поткнувся до каталога. Лишенько, та тут не одна і не десятки, а тисячі книг про дороги! І підручники, і реферати, і монографії, і дисертаційні праці, і статті в журналах та бюлетенях… Що тут важливе, а що — другорядне? Невідомо.

Він вибрав найтовщу (стор. 746) і з малюнками (117 ілюстрацій у тексті). Замовив відповідним чином. Статечно сів на своє місце біля вікна, чекаючи, доки книга надійде з книгосховища. Йому тут усе дуже подобалось, — зовсім не так, як було в шкільній та районній бібліотеці. Справжній храм науки: люди сидять, заглибившись у книжки, і не помічають нічого круг себе; в настороженій тиші чується тільки легеньке шарудіння сторінок; нові читачі заходять навшпиньки, причиняють за собою двері так обережно, наче ті зроблені з тонісінького скла. Може, серед оцих людей є такі, що з часом стануть професорами й академіками, славетними винахідниками й конструкторами… А може… може, й інженер Віктор Михайлович Марченко згадуватиме колись оцей читальний зал як першу сходинку щаблів свого славетного шляху конструктора?! Спочатку він збентежився від цієї думки, хотів навіть поглузувати з самого себе, а потім подумав зухвало: “А чому б не так? Адже це залежить

тільки від мене!”

Книга виявилась цікавою. Вітя Марченко з неї вперше дізнався, що навіть скіфи, яких він вважав напівдикунами, вимощували камінням вулиці своїх селищ. У Стародавньому Римі майстерність шляхобудівників сягнула такого високого рівня, що деякі з доріг дожили аж до наших днів. Та й не дивно: загальна товщина кам’яних шарів дорожнього покриття становила метр, а то й більше. За часів феодалізму доріг майже не прокладали: не було кому і не було куди їздити. Та вже з 17-го століття починається будівництво бруківок. Першу шосейну дорогу — від Петербурга до Москви — почали будувати в 1817 році. А чверть віку по тому винахідник і підприємець Гур’єв висунув величний проект створення в Росії розгалуженої мережі дерев’яних торцевих шосе, по яких мали відбуватись регулярні рейси парових тягачів з причепними каретами влітку та критими санками зимою. Такі “автостради” планувалися на величезну відстань: Москва—Одеса через Київ, Петербург—Рига—Варшава тощо. Звичайно, проект так і лишився проектом. Росія як була без доріг, так їх і не одержала.

А наприкінці вступу до книги розповідалося про унікальну, єдину в світі дорогу, яка дістала назву “дорога життя”. І це було справді так, бо вона врятувала життя сотням тисяч людей. Коротка — лише 27 кілометрів завдовжки, абсолютно недосконала з технічного боку, дуже неміцна, ця дорога, однак, пропускала щодоби чотири з половиною тисячі автомашин, і була вона однією-єдиною ниточкою, якою оточений гітлерівськими полчищами Ленінград міг вивезти дітей, старих та поранених і одержати сяку-таку кількість продуктів та боєприпаси. “Дорогу життя” було прокладено по кризі Ладозького озера, просто під носом у німців. Її безперервно обстрілювали з далекобійних гармат, бомбили вдень і вночі, але рух по ній не припинявся.

Коли Віктор Марченко дочитав цей розділ, йому аж моторошно стало.

Він уявив: темна-темнісінька ніч; мороз такий, що коли торкнешся голою рукою металу — аж зашкварчить; від обрію до обрію повзе нескінченний ланцюжок ледь помітних синіх вогників; похитуючись, бредуть виснажені, знесилені люди. І раптом оцей мерехтливий морок і шарудливу напівтишу розриває спалах і гуркіт. Перший снаряд… Другий… Третій… Лишенько, та скільки ж їх буде?! Не звернути ні на метр від визначеної тичками траси — там ополонки й міни. Ні прискорити руху машини, ні зупинитися не можна — колона рухається як одне ціле. А ти сидиш за кермом і прислухаєшся до наростаючого свисту снаряда: може, оцей?

Або ні, ще страшніше! Шоферові — що: година їзди, та й виїхав з небезпечної зони, зупиниться десь ночувати в теплому. А саперові, який мусить доглядати й ремонтувати оцю дорогу? Або дівчині-регулювальниці, що не має права покинути пост, хай там як?.. І не темряву треба уявити, а сліпуче мертвенно-синє світло “люстри”, підвішеної фашистським літаком-розвідником, та наростаючий гуркіт бомбовозів… Не втечеш і не сховаєшся… Оце був справжній героїзм!

І знову йому шкрябнуло по серцю: минулися ті часи, — хай не повертаються ніколи! Але ж на долю нинішнього покоління лишилася тільки проза.

Прокладати дороги… Не утопічні “кришталеві” і не примітивні крижані, а найновітніші, з асфальтобетону, при допомозі потужних машин та механізмів… П’ятиденний робочий тиждень. Комфортабельні каюти в вагончиках. Електричне освітлення, телевізори, душові кабінки… Про яку там романтику мова?! Не вистачає тільки роботів, щоб командувати ними, з ліжка не встаючи!

Він розчаровано гортав книжку, неуважно поглядаючи на ілюстрації. Вступ був цікавий, то так. А далі починалася нудота: всякі логарифми та косинуси, таблиці та формули.