Графиня
Шрифт:
«Може, справа саме у пензлі?» – подумалося мені. Я взяв іще й старого розчовганого пензлиська. З ними обома й попрямував на луг. Але далі кількох мазків справа не пішла. Мені були байдужі й два стіжки, що бовваніли переді мною, і хмари, що поволі пливли небом, хоч і були химерні за обрисом – справжня знахідка для художника, і перша, ще ледь відчутна позолота на берізках, які примостилися на краю лугу.
Злий на самого себе, я повернувся до міста. Дорогою завернув на центральний майдан. Встановив мольберт, але вже за кілька хвилин зрозумів, що й свого улюбленого ясена писати не зможу. Я й так зобразив його у десятках ракурсів. Досить. До-сить…
«Невже
Ясен потроху шумів собі під легким вітерцем. Знав би я, який сюрприз він мені готує! Але я тоді не знав. Зітхнув і, склавши мольберта, поплентався додому.
На подвір’ї я спробував іще раз взятися до роботи, але Маріїн город і наша вулиця були теж зображені мною, і не раз. Ні, до біса, ще раз відтворити все це я не зможу. Та й навіщо? Що за дивне прагнення щось там обов’язково мазюкати? Коли захочу, відчую потребу, тоді й писатиму. А якщо ні, якщо я остаточно став творчим імпотентом, то залишуся просто собі вчителем малювання. Принаймні до цього великої снаги не треба. Горщики, кубики, квіточки я ще зобразити зумію. Я пожбурив пензлик під хату і пішов до своєї оселі.
На ліжку, стомлений і фізично, і душевно, я згадав Мирославині слова про те, що Люба виходить заміж. «Овва, – сказав я собі, – мусила ж вона колись це зробити». Але даремно я себе втішав. Щось неприємно кольнуло в грудях. Раз і ще раз. Я підвівся і знову ліг.
Люба виросла на моїх очах. З вутлого, мовби скроєного з багатьох кутів, дівчиська перетворилася у довгоногу задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалі більші надії. Скільки я часу потратив, аби вмовити її маму, просту сільську жінку з окраїни Густого Лугу, аби вона віддала Любу в більше місто, Володимир, – у художню школу. А мати ж бачила дочку тільки бухгалтером (грошовита спеціальність) чи адвокатом (ще грошовитіша професія). А що художник – пхе, забава; обірванці вони всі, ледацюги, що тільки казна-чого псують папір і полотно. «Ви на себе подивіться», – казали її очі.
Я мусив вдатися до хитрощів і крадькома послати Любині малюнки на конкурс до Києва. Звідти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успіх дочки, як премія – цілих триста доларів. Як же вона раділа, мало не все місто обійшла, розповідаючи про заробіток дочки. Шостий клас – і триста доларів! Хоч і канадських, а не «мериканських». Любу хоч із запізненням, а таки прийняли до художньої школи. Два рази на тиждень їздила вона після уроків до сусіднього міста. Була ще одна виставка в Києві, куди потрапили дві Любині роботи. Ще одна грамота, хоч і без премії. Зрештою, я умовив придбати ці ще дитячі картини один благодійний фонд. Мати знову була на сьомому небі від щастя за успіх дочки. Шлях до художнього інституту для Люби був відкритий. Вона закінчила його минулого року. На той час інститут уже називався академією.
Але були ще приїзди на канікули, приходи в гості до свого вчителя. Як я готувався до її приходів! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втім, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу і накидаючи хліба. Потім, сміючись, тягла той несусвітний коктейль. Я завжди тримав у буфеті пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канікулами.
Під час останніх своїх канікул вона лишилася в мене ночувати.
– Шкода, що я не здійснила свою дитячу мрію, – сказала вона вранці, прокинувшись у моїх обіймах.
– Яку ж? – поцікавився я.
– Першою віддатися своєму
– То в тебе була така мрія? – трохи спантеличено спитав я.
– Авжеж. – Вона вже відверто засміялася.
Горошинки того сміху обпекли мені вуха, вуста, пальці. Я паленів, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку:
– Я знаю, що вам хочеться запитати.
– І що ж? – Мій голос затремтів.
– Чому ж я не здійснила свого бажання?
– І чому? – вичавив я із себе.
– Бо ти… Бо ви були надто несміливі. А я… Я ще не дозріла до сьогоднішньої ночі.
Проводжаючи її, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» – моє бажання вона мусила зрозуміти й без цього слова.
– Ні, – сказала вона ніби рішуче й спроквола водночас.
– Ні?
– Хіба я вам іще не віддячила за все?
Який ясний невинний погляд був у неї! На дні його сиділа огидна жаба-ропуха – це я добре побачив.
«Я ж тебе не вчив цьому», – ледве не зойкнув я.
Я просто дав їй ляпаса. Дзвінкого, хоч і не дуже розмашистого.
– Спасибі, – сказала вона.
– Будь ласка.
– До побачення.
Вона пішла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканів уже поналипало повно сусідок, не думала ні про себе, ні про мене. Тільки лишила краплю гіркоти. І вбила, ні, швидше не вбила, а випередила мій задум, моє бажання, з яким я прокинувся… Я хотів запропонувати їй стати моєю дружиною.
Тепер я розумію, яким недоладним, смішним було це бажання. Аякже, смішним і недолугим. Вперше за навчання мені заплатили (бо хто такий учитель малювання, це ж не англійська чи математика), до того ж так несподівано і пристойно. Більше ніж пристойно. Люба була дуже вправною в коханні і надто досвідченою, як на свої роки, надто досвідченою і дуже вміло вбила в мені почуття до неї. Ті почуття, які через два роки зуміла розбудити Інга.
ІХ
Я побачив її майбутнього чоловіка, коли здійснив своє справді останнє ідіотське бажання щодо Люби. Я вирішив викрасти у неї свій автопортрет. Взагалі-то я майже чистий пейзажист, хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один – у сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий – «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом у художній інститут, чи як тепер його називають – художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед із моїм поглядом.
Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь із десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.
Я був колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім як вийшла заміж.