Чтение онлайн

– А я б ваші картини продавала, – сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.

Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття – не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше – шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.

Я спочатку хотів тупцяти на другий куток

міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.

Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?

– Таки прийшли ви до мене, – сказала вона з непідробною радістю.

Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.

Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», – сказала Мирося) з її чудернацького змісту.

– Але я нікому не сказала. – Вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. – Нікому. – І по-змовницьки підморгнула.

Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого.

І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто-таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?

– Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? – спитав я якомога грізніше.

Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.

– Кажи! – вже гаркнув я.

– Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, – заторохтіла вона. – Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…

– Тобі було просто цікаво, – здогадався я.

– Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

– Я зробила вам недобре?

Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?

– Ти зробила, як і належить, – сказав я.

– Він мені… Він мені дав аж сто гривень, – зізналася Мирося.

– Ого, – сказав я. – То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?

Здається, Мирося

сприйняла мої слова за щиру монету.

– Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

– І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

– Заспокойся, – попросив я. – Ти ні в чому не винна.

– Ви справді так вважаєте?

– Авжеж. Витри сльози, – сказав я цілком щиро.

Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Невже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», – подумав я.

– Ви справді не…

– Ти вже про це питала, – перервав я. – Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

– Він мені дав сімдесят гривень, – сказала Мирося, і в її очах знову майнув переляк. – Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?

– Ні, чому ж, – відповів я. – Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися як завгодно.

– Справді? – зраділа Мирося. – Тоді я візьму вам до соку коньяку.

– І собі, – сказав я.

– Я ж на роботі.

– Тоді побенкетуємо після роботи.

– Добре, я зайду до вас.

Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.

У барі я дізнався другу новину. Моя колишня учениця, Люба Смажук, єдина, яка стала професійною художницею, виходить заміж і приїхала з майбутнім чоловіком до матері. Повідомляючи цю новину, Мирося поглянула на мене якось особливо. Невже вона знала про мої стосунки з Любою? Так, вони ж однокласниці. А втім, ні, я переплутав. Люба вчилася на клас пізніше.

Вдома я спробував узятися за своє найулюбленіше донедавна заняття. Кілька днів поспіль відтягував цю мить. Мить, коли візьму до рук пензля, а під пахву – мольберта і піду писати пейзаж. Дивна нехіть обкладала мене з усіх боків дедалі щільніше, мов туман самотнє дерево. Більше того, я відчув огиду до того, без чого досі не міг уявити своє життя, – до фарб, полотна і навіть нового пензля, якого я придбав перед поїздкою до Криму.