ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге…»

Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге. Не промовивши «так», не наважишся кинути «ні». Не коханий, не ворог, що вчасно не названий другом, Не остання бджола на прозорій від воску стерні. Випадкова вона — вдалині, ще зникає у білім, Має в серці не мед, тільки повні човни гіркоти… Я любила тебе тільки трохи, бо більше не сміла. Я любитиму знову, та

то уже будеш не ти.

«Постарію на тиждень. Сутінь зрадять…»

Постарію на тиждень. Сутінь зрадять Важкі глибокі тіні під очима. Прийми мене у серце, Бога ради, Як сірого від втоми пілігрима. Єрусалим дощів та імітацій — Один на всіх — з глухого неба дихає. Отут лежить, при кавнику, на таці, Мого чекання щось важке і тихе. Окріп розлито. Літери розмито. Порозповзались календарні дати. Хотіла вмерти, але вже не літо. Борги потрібно вміти повертати.

«Звикаючи до меншого, втрачаю…»

Звикаючи до меншого, втрачаю Саму себе, побачену вві сні. І забуваю, ніби вибачаю, Світи й слова, не сказані мені. Хай станеться, чого не доказав ти: В мені, як в бурштині, застигне час І збудеться ілюзією правди: Двома людьми, подібними на нас.

«З чого виймається серце? Зотліле — із тіла…»

З чого виймається серце? Зотліле — із тіла. Мертве — із мене, аж камінь стає молодим. Я тобі жінка, як зірка — прозора і біла, Я тобі крихта із крихт — і сокрихта з усім. Хто тебе любить, як я, — безнадійно і просто? Небо крізь око росте і глибоким стає. Серце — горить. І лишається раптом, як постом, Кров'ю і потом, і медом, і воском, і — є.

«Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір…»

Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір. Вечірньої пори вступивши в срібло броду, Прикинься солов'єм і тишу перевір, Зійди з гори відлунь — і випий мертву воду. Хай тінню зацвіте тройзілля у яру, На світлій голизні — як голос на папері. Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру: Я теж плачу ціну за привідкриті двері.

«Прийму тебе, врятую, збережу…»

Прийму тебе, врятую, збережу, Але зберігши, більше не згадаю. Так голосом намацують межу — Небоголосу,

треносну. Звикаю Я почуттям не вірити у дні, Коли прогнози і дороговкази На довгий дощ збираються в мені. Колись піски перецвітуть в оази, Чи в мурів різновиди — міражі… …Хіба ж не ти привчав мене до страти? Нарешті усвідомлю: ми — чужі, Щоб довго, майже пристрасно вмирати…

«Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…»

Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє. Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече. Твій погляд лягає на груди, надсадно пече, Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє. Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере. Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк. А простір — не просто повітря, а вигнута призма, Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев.

«Периметром неба — холодні свинцеві дахи…»

Периметром неба — холодні свинцеві дахи, Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні — І вчиш розуміти, куди відлітають птахи. Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань. Пронизливий страх відвикання від Бога і болю. Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою… Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.

«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»

Лікуєшся способом жити, аж серце пече, Упавши, як храми у хмари, у води потоку, Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку. На горлі — по шию. І пошепки, і по плече. Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген, Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане, Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани, Як зламаний обрій — до чорної книги легень.

«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»

Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує. Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє. Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую, Я знову — існую: повітря мені не стає. Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів… З весною почнеться епоха дощів-кровотеч… З надрізів березам викапують — соки чи сльози? — Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч? Відламана гілка біліє оголеним тілом. Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу… Над ранок обличчя від попелу робиться білим, Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…