ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні…»

Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні. Праобитель смеркання тонка — чи ж забути той смак? Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні, І навчив умирати, і спати в могилі навзнак… Знову стану ясою — тонким покривалом без тіней, Знову стану землею, спіткавши її у кінці… Прохолодна вода — у найдальшому кутику сіней, Як холодна долоня на злому від втоми

лиці.

«Заповзає вуж в своє обійстя…»

Заповзає вуж в своє обійстя… Де тут Єва? Де її повісма? Ти не бійся, дівчинко, не бійся: Не знайду тебе, тому й не візьму. Суєта достукалась у двері. З висоти ввижається дорога… Всі дванадцять з Тайної Вечері Замовкають, слухаючи Бога. Де ж той ключ, який замок відчинить? Де ж той дим, який проріже душу?.. Підпираю істину плечима, Наче риба, кинута на сушу…

«Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»

Несите світання вихоплює сонце зі сходу, Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї… Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її… Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти. Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є… Я жінка, а отже, я буду любити і гріти В пекучому лоні загублене сім'я твоє…

«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»

Нагою приишла я у світ і нагою піду. Оголено все — від душі і до кошичків квітів. Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду. Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне. У кожному дюймі скорботи — колючки і жала. Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала, А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.

«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»

Наш страх, немов химерний шовкопряд, Обплутаний минулим і прийдешнім, Шурхоче снами. Спорожнілий сад Наповнений тривогою черешні. Там брость, чи парость, чи роса з судин — Розмочить глину, виліпить склепіння. Слина — як лезо. Перехресний дзвін Наповнює галактику тремтінням. Наш страх, немов химерний шовкопряд, Що крила розпросторює надвечір. Ми заблукали, і нема назад Ні крику, ні рятунку, ані втечі.

«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»

Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки, Це

моя повсякденність, як сонце у зламах роси. І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки — Що уплетена серцем в таємні твої голоси. Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий, Мов земля, із якої проміння уранці росте. Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих, Здатних привідчинити вмирання своє густе.

«А мох у фортечних садах був колючим…»

А мох у фортечних садах був колючим — Колючим, холодним, далеким, вологим. Стріляючи в небо, ти в ангела влучив — і ангел тобі покотився у ноги. І многе знання, і немногі із тихих — Як яблука, зважені золотом й віком. Усе, що ти маєш, — цілунок і видих, І надто коротке життя чоловіка.

«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»

Чистота замовкання заклякне і стане камінням, Борозною і далі, росою, покотиться в ніч. Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння? А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич. Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу. Перемога молитви, аж слово у душу впаде. Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи, Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде. Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату, Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання? Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату, Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.

«Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів…»

Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане! Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів, Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани, Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя. Вічність діється так, що лишає усіх при надії. Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я? Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє.

«Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль…»

Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль Повертається в дім, із якого пішов наодинці. Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль. Як розсипана сіль — золоті обереги. Ординці Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі Надто довго дивились в жертовник — на кров і на хліб… Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш.