Чтение онлайн

Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті,' де людина відчуває себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той - на смерть.

Якраз

на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м'ясо, молоко, масло; всіх, хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком, - на тому й кінець.

А ввечері прийшов штурбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.

–  Може, ви звикли до руської горілки?
– посміхаючись, запитав Шнурре.
– То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.

–  Дякую, не п'ю я горілки, - спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.

Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.

–  Ви можете не економити свічки, - сказав Шнурре, - я дам розпорядження, щоб вам їх постачали,

–  Дякую, не треба, - відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу неваги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов, не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат..

–  Я розумію ваші почуття, - мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре.
– Але війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути зрештою, зацікавлені й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє

до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги…

–  Вороги, - нагадав Отава.

–  Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені…

–  Ви есесівський офіцер, - знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.

–  Згода!
– майже весело вигукнув Шнурре.
– 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.

–  Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг, - знову втрутився Отава.

–  Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених…

–  Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?

–  Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.

–  Навіщо?

–  Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння… Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря…

–  Вами ж самими…

–  Не грає ролі - ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх,, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню… Або Успенський собор… Я ще встиг помилуватися цим чудом… Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьб-ленними масивними срібними дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани…

–  Ви певні цього?
– спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.

–  Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який підлягає неминучому знищенню…

–  Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому.
– Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.

–  Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.

–  Не бачу, - сказав Отава.

–  Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?…