Буремні дев'яності
Шрифт:
Маршалл запропонував натовпові розійтись, а більш розсудливих старателів попросив допомогти йому не допустити безладдя, яке тільки затягне всю цю трагікомедію з походом, що за неї головну відповідальність несуть газети, надрукувавши неперевірену інформацію.
І от знавіснілий, засліплений люттю натовп несподівано швидко відгукнувся на його заклик. Люди повірили Джону Маршаллу й почали розходитись. Це врятувало багатьох від участі в самовільній розправі над Мак-Кеном і, можливо, від нападу на самого Маршалла, який захищав Мак-Кена.
Щоправда, в декого ще вихоплювались гнівні вигуки та погрози, але вони вже адресувалися редакції
Наступного ранку вдосвіта Мак-Кен нишком виїхав з міста.
Морріс не повертався до Хеннана, аж поки не побачив заключного акту цієї трагікомедії. Остання партія старателів, повертаючись з марної розвідки на Південних Масивах, вступила в Кулгарді з опудалом Мак-Кена, повішеним на шибениці.
Старателі, які й досі тинялися по місту, швидко приєднались до прибулих, і процесія знову рушила до редакції газети, що спровокувала цей похід. Опудало облили гасом і підпалили. Воно яскраво горіло, а юрми старателів проклинали і лаяли на всі заставки газету і всіх газетярів взагалі. Потому палаюче опудало жбурнули в легку дерев’яну будівлю.
Так закінчився «похід Мак-Кена». Безліч старателів покидали свої ділянки й пішли за сотні миль від насиджених місць, змарнувавши і гроші, й час, і ледь не загинули від голоду та спраги, обнишпорюючи невідомі краї. І причиною всьому була якась п’яна байка про таємницю багатющого родовища, якого ніколи й не існувало.
— Тож хіба дивно, що старателі ладні вбити кожного, хто винен у брехні? — похмуро сказав Морріс. — Трапляється й так, що крамарі та трактирники навмисне поширюють такі чутки, бо кожен похід сприяє їхній торгівлі. Але я сподіваюсь, Саллі, що більше ніколи не потраплю до натовпу обдурених старателів. Я теж тоді озвірів разом з ними.
РОЗДІЛ XXVI
Спливали місяці — в сухій, нестерпній спеці, під сірим металічним небом, в потоках яскравого білого світла, з пиловими бурями й задушливими ночами.
Цілий день табір лелів у сліпучому мареві: розжарене повітря тремтіло над залізними дахами та побіленими халупами селища. Руда пилюка куріла на шляхах, де повільно тяглись каравани верблюдів. Фургони раз у раз зупинялись: могутні вікторійські ломовики ледь не падали від утоми після довгої дороги з Південного Хреста. Місцеві конячки легше справлялися з своїм вантажем, а ослячі запряжки, розтягнувшись валками по п’ятдесят голів, уперто проповзали сотні миль до найдальших таборів.
Хмари рудої куряви висіли над ділянками, де поодинокі старателі все ще віяли сухий пісок. 3 ранку до пізнього вечора з гнітючою одноманітністю гуркотіло й бряжчало на розробках вздовж кряжа, хоч через нестачу води було зроблено деякі послаблення в правилах, і багато власників ділянок — рудокопів та розвідників — виїхало на узбережжя. Лише ті, хто вже звик до спеки і не мав змоги перебратись на південь, залишались на своїх ділянках і працювали, зціпивши зуби, обливаючись потом та проклинаючи нещадне сонце.
Куди ж подінешся, треба терпіти цю спеку й не вішати носа, казали вони, і Саллі розуміла, що їй теж не залишається нічого іншого. Вона не сумнівалася в своїй витривалості. Якщо Морріс, працюючи на ділянці, може витримувати оте пекло, то вона й поготів. Зрештою, казала собі Саллі, вона ж корінна жителька, тут народилася й виросла, як і ті місцеві
І Саллі робила своє діло, удаючи, ніби вона така ж весела і вдоволена, як і раніше, твердо поклавши підтримувати самовладання й бадьорість не тільки в собі, а й у чоловіків, коли вони приходили до її вогнища, хоч нерідко життя у цей час зводилось до пекучої туги за ковтком свіжого повітря та тривог про запаси харчів і води; всі жили тільки сьогоднішнім днем, намагаючись не заглядати в майбутнє, у спеці й сліпучому світлі, що, здавалось, випалювало все всередині, але не розлучалися з посмішкою й жартом, щоб показати одне одному свою мужність та витримку.
Нестача води та свіжих продуктів викликала безліч захворювань. Місцева хвороба барку спотворювала людям руки і ноги гнійними болячками. Очі, запорошувані піском, червоніли і запухали. Лютував тиф. Щодня тільки й чути було, що такий-то марить у гарячці в своєму наметі, а такий-то й такий-то помер у зліпленій нашвидкуруч з мішковини та жерсті халупі, яку тут гучно називали лікарнею.
Не кращі справи були і в Кулгарді, в казенній лікарні, хоч там і працювали дві професіональні сиділки. Але лікарня ще й досі містилася в кількох полотняних наметах, крізь стіни яких просякала пилюка і де над хворими дзижчали рої мух. Кожного дня когось ховали, і кладовище було в жахливому стані: похапцем закидані могили раз у раз провалювались, трупний запах отруював повітря.
З чагарів несло смородом нечистот людей і тварин. Мухи хмарами летіли звідти, заражаючи їжу та воду. В епідемії звинувачували афганців і верблюдів, мух і бруд. Кожен тремтів від страху, що може захворіти. Було зроблено спробу очистити місцевість навколо таборів, поліпшити умови в лікарні, навести порядок на кладовищі.
В Хеннані дорога до кладовища петляла поміж чагарів, і люди похмуро жартували, що небіжчик може там заблукати. Коні ледве пересували ноги і часто по кілька годин вистоювали на сонці, поки старателі копали могилу для свого товариша.
— А ви чули історію про мерця, що раптом зник? — якось увечері спитав сміхотливо Дінні.
— Облиш, Дінні, то, мабуть, чергова Зубоскалова вигадка, — озвався Тупе Кайло.
— Може бути, — погодився Дінні. — Але я чув її від знайомого, він запевняв, що напарник його брата розповів Зубоскалові про те, як хлопці ховали старого Боббі Мофліна. Діло, мабуть, було так: хлопцям здалося, що їхній дружок Боббі віддав богові душу; отож вони виправили свідоцтво про смерть і роздобули труну. Але вони були новачками в цій справі і через те погано прибили віко. По дорозі на кладовище трапилась їм пивничка, хлопці й вирішили, що скляночка вина їм не зашкодить. Ну, вихилили вони не по одній, а коли повернулись до тачки, на якій під палючим сонцем залишили труну, то виявилось, що мрець кудись зник. У них волосся встало Дибом!
Вони ніяк не могли вирішити, чи то нечистий потяг до себе Боббі, а чи трунар, якому він не встиг заплатити за свою домовину. Але вони зовсім не повідомляли в поліцію, як запевняє Зубоскал, і не давали в «Гірник» оголошення: «Загублено, вкрадено або втік труп людини, охлялий на вигляд і більш-менш мертвий». Просто вони знайшли Боббі в наметі біля пивниці, і в ньому виявилось достатньо життя, щоб випити разом з ними. «За упокій душі Роберта Мофліна, — сказав він. — Прости йому господи, і земля йому пером».