Буремні дев'яності
Шрифт:
Одного разу, коли вони гуляли на південь від Маунт-Шарлотт, на очі їм трапилась дивна маленька потвора, що її місцеві жителі називають «гірським чортом». То був хамелеон; на сонці він ставав жовтим з коричневими цяточками, а коли повзав серед каміння, то набирав іншого захисного забарвлення — бурого й сірого. Створіння абсолютно безневинне, але жахливо потворне. Все його тіло було вкрите пухирчиками, банькаті очиці блищали, мов намистини. Ну чисто тобі маленький дракон, подумала Саллі, або якийсь перевертень із казки.
— Мінгарі! — тихо скрикнула Марітана, помітивши тварину. Вона сіла на землю трохи віддалік, щоб
— Мабуть, вона робила кубу [14] , — пояснила Марітана і, благоговійно притишивши голос, почала розповідати про те, що в давні-прадавні часи, коли сюди прийшли перші темношкірі, мінгарі були жінками, які цуралися чоловіків. Закон забороняв їм розмовляти чи свистіти, щоб їх не почули чоловіки, а коли мінгарі проходили місцями полювання, їх охороняли злі духи. Жінки-мінгарі повинні були народжувати дітей для всіх тубільних племен. І де б вони не сіли відпочити — біля водойми чи під великим каменем, — вони залишали там купу немовлят. Та одного разу, коли жінку-мінгарі схопив молодий воїн, вона закричала, й тоді злі духи обернули всіх її сестер на оцих маленьких тваринок, позбавивши їх голосу й усіявши тіла роговими наростами для захисту від ворогів.
14
Дитину
— Але мінгарі й досі залишають дітей скрізь, де вони відпочивають, і якщо Марітана та й навіть сама Саллі посидять трохи на тому місці, де був хамелеон, у них неодмінно народиться дитинка, — з надією в голосі сказала Марітана.
— Тоді ходім звідси швидше! — вигукнула Саллі, удаючи, ніби вона дуже злякалася. — Я зовсім не хочу мати зараз дитину, Мірі.
Марітана засміялась своїм дзюркотливим сміхом, але поди вилась на білу жінку з подивом і недовірою.
— Як! Не хочеш кубу? — пробурмотіла вона.
Іншим разом під час прогулянки вони підійшли до солоного озера й побачили, що вся його поверхня аж рябіє дикими качками. Марітана побігла назад, щоб попередити Фріско. Наступного ранку, до сходу сонця, Морріс та Фріско подались до солоного озера. Вони перебрались через болото, забрели в озеро й, ховаючись під кущами, як це робили кочівники, почали стріляти птахів. Марітана пішла разом з ними й, скинувши з себе одяг, шубовснула в крижану воду: вона збирала забиту дичину.
Щаслива й радісна, вона повернулася в табір, несучи на плечі довгу палицю, унизану невеличкими чорними лискучими птахами. Цілий день вона поралась біля них, заліплюючи кожну качку з тельбухами й пір’ям у грязюку, а потім викопала яму в землі, щоб так їх і запекти, за звичаєм свого народу.
— Дика качка а-ля Марітана — смачнішого зроду не їв! — вихвалявся Фріско.
Але Морріс волів, щоб качку було обпатрано й вичищено, і Саллі засмажила його частку здобичі у великій закопченій макітрі, що правила їй за похідну піч. У них з Моррісом не; було гостей на обіді. Зате з десяток родичів Марітани раптом з’явились невідомо звідки, щоб взяти участь у бенкеті. Вони сіли півколом позад Фріскового вогнища, ніби мали незаперечне право на здобич чоловіка їхньої одноплемінниці.
Побачивши цю братію, Фріско розсміявся. Він сказав, що йому
Марітана сприйняла його гнів’дуже спокійно, ніби так і повинно було бути. Вона, як і раніше, походжала по табору, заливаючись веселим дзюркотливим сміхом, і з захопленням робила все, чого навчилась від Саллі. Та через кілька днів вона зникла. Пішла до своїх, пояснив Фріско, і кочуватиме тепер з племенем доти, поки її чоловікові, старому Бардоку, не забажається вина та тютюну. Тоді він знову пошле Марітану у табір до білих.
РОЗДІЛ XXI
Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, — наближалося літо.
Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами — смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.
Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.
Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.
— Я поставив!
— Іду на фунт!
— Ану, кидай!
— Сюди, до мене, мої миленькі!
— Так і є — орел!
— Хай йому дідько — знову орел!
— Ставлю долар!
— Десять шилінгів!
— Соверен!
— Катай!
— Крути, Янкі!
— Свята мадонна!
— Решка буде!
— А хай їй грець!
Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок — все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.
Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», — казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.