Чтение онлайн

Першим відреагував батько.

— Бубо, ти ж знаєш, що в мене алергія, — застогнав він, немов песик, який саме цюняв на доньчину блузку, становив загрозу його життю.

— Була, тату, — спокійно відказала Буба, — у дитинстві й до того ж на котів. А пес то інша справа.

Пан Генрик виявився найрозсудливішим.

— Звідки він у тебе й навіщо ти його принесла? — розпитував дідусь, підставляючи песикові руку, аби той полизав.

— Ми були з Мілошем у Котавському гаю, в орнітологічній обсерваторії… —

почала Буба, але дідусь перебив її.

— То воно вміє літати?

— …і там, — продовжувала Буба, — у гущині ялівцю щось так жалісно скавчало. Мілош зазирнув і перелякався, бо цуцик був прив’язаний до дерева мотузкою. У нього були зв’язані лапки і… — розповідь зупинили сльози, які закапали на свіжо зацюняну блузку й песика, що тремтів від страху.

Мати схопилася за серце з вигуком «Неймовірно!», батько спохмурнів, бо зрозумів, що історія собачати заслуговує на більше співчуття, ніж усі алергії на світі. Його теж вразила Бубина оповідь. Незворушною була тільки Бартошова.

— Я за ним не прибиратиму, — похмуро проказала вона. — І готувати для нього теж не буду. І взагалі, чому це ти його взяла, а не цей твій знайомий?

Запитання було слушне.

Зрештою, песика знайшов Мілош, тож він і мав би стати його господарем.

Усі вичікувально глянули на Бубу.

— Бо в нього, цього мого знайомого, — підкреслила дівчина, — уже є вдома чотири такі приблуди, і його мама сказала, що кожна наступна знайда опиниться в собачому притулку.

— Яка розумна жінка, — батько скористався цієї рятівною думкою. — Ми теж вчинимо гуманно, — він перейшов у наступ. — Ще сьогодні знайдемо для цього цуцика відповідне місце…

— Ми вже знайшли. Песик залишиться зі мною, — глянула на всіх Буба.

— Він мене вкусив! — цього разу дідусь блискавично відсмикнув долоню, приглядаючись до зубів собачати, схованих за злиплою від бруду шерстю.

— Він вас не вкусив, а розкусив! — вигукнула радісно мати. — Погладь його, Павелку, подивимося, чи не буде в тебе реакції.

— Тести на алергени роблять у поліклініці, а не в зоопарку, — сварливо озвався батько, але запхнув пальця в щілину між хутром, звідки видніли крихітні ікла й скрикнув від болю. — Справжній пес! — несподівано зрадів він.

— Найсправжнісінький, — у Бубиному голосі забриніла гордість.

— У нього є все, крім клички, — утрутилася мати, — його треба назвати…

— У нього вже є кличка, — не погодилася Буба. — Це Добавка.

— Ти що, жартуєш? — мати ледве приховувала розчарування. — Це анітрохи не поетично…

— На щастя, Буба не письменниця, — заступився за онуку дід. — А ти, наприклад, даєш своїм героям такі дурнуваті імена… — дорікнув він дочці, але вона його перебила:

— Чого це тобі на думку спало дати йому таку химерну кличку?

— Бо вона справжня, — уперлася Буба. — І нам підходить…

— Але

собаку треба якось нормально назвати, — терпляче нагадав тато.

— Я тут подумала, — вела своєї Буба, — що нам на додачу до всього хіба що пса бракує.

Бубині слова викликали певний ентузіазм у батьків і гнів Бартошової.

— Даруйте собі таке ім’я, — образилася вона.

— Але ж це не вас кликатимуть, а собаку! — дідусь першим погодився на Добавку.

— Усі в цьому домі кричатимуть «добавка!», а я носитиму вам нові тарілки зі стравою…

— Це Добавка з великої літери, — квапливо пояснив батько, якого теж вдалося переконати, і Буба полегшено перевела подих. Несучи песика до своєї кімнати, вона чула суперечку, яка вперше об’єднала дідуся та її батьків.

— Цікаво, як ви вимовляєте великі літери, — розгнівано буркотіла Бартошова. Вона дивилася на Добавку так, наче то були реберця найгіршого гатунку.

— Зробимо по-іншому, — запропонував батько. — Додаткову порцію називатимемо «додаток», а Добавка залишиться лише для собачки. Але прошу тебе, Марисю, — він благально глянув на дружину. — Щоб ця Добавка не спала з нами в ліжку.

— Гм, — сердито відгукнулася та, — твоє прохання, Павелку, здається мені дивним, бо останнім часом ти нічого проти якихось добавок не мав. На додачу, значно гірших. Хоча, — мати знайшла компроміс, — шерсть нашого собаки й волосся цієї офіціантки однаково скуйовджене.

— Але ж, Марисю, — заперечив батько, — наш пес набагато гарніший!

— Чув? — звернулася Буба до цуценяти, що обнюхувало кожен куточок кімнати, — от ти вже й «наш пес». Ласкаво просимо додому!

Ветеринар усміхнувся до Буби й привітав її зі здоровою й гарненькою сучкою, у жилах якої, на його думку, текла кров хорта, дога й спанієля. Бубу не настільки вразила генетика Добавки, наскільки її стать.

— То Добавка — сучка? — перепитала вона.

— Дуже гарненька сучка, — відказав ветеринар, миючи руки, — і виросте чималенькою гарною панночкою, — пообіцяв він, необачно відкриваючи іншу таємницю собачки. Уся родина захоплювалася її мініатюрною досконалістю, словом, усі погодилися на маленького песика, тоді як…

— Не переймайся, — заспокоював її Мілош, коли обоє повільно поверталися із клініки, — у мене теж була така сама проблема. Моя перша знайда, Потіха, це ж п’ятдесятикілограмова вівчарка, яка в житті не пасла жодних овець і має за батька гігантського шнауцера, а за матір якусь сучку-велетку. А коли я приніс її в кишені куртки, вона теж була манюня.

— Але як їм про це сказати, — не вгавала Буба.

— Ти їм узагалі не скажеш. Виросте, то й самі побачать, — порадив Мілош.

— І що тоді? — майбутнє аж ніяк не видалося Бубі далекою перспективою.