Чтение онлайн

— Гм, — гмикнув пан Коцютек, — Астріда. А цим вона займаєцьця, ця пані Астріда? — продовжував допитуватися він, дивлячись спідлоба на Бубу.

— Здається, у неї якась цікава професія, — бурмотіла Буба, чимраз більше перелякана. — Вона була науковим консультантом книжки, яку пише мама, — швиденько вигадала дівчина.

— Казес, науковим, — прошепотів пан Коцютек, наче з повагою, проте його наміри продовжували залишатися незрозумілими. — А де мозна цю даму побацити? — допитувався він мало не нахабно.

— А ви теж пишете книжку? — здивувалася спершу Буба. — Чесно, не знаю, не маю поняття, — вела вона далі, здіймаючись на хвилях фантазії. — Певне, допомагає іншим

письменникам, — припустила дівчина.

— Гм, — відказав пан Коцютек. — Інсим письменникам… — задумливо шепелявив він.

— А… чому ви запитуєте? — Буба перелякано дивилася на Коцютека, бо колись дідусь назвав його головним будинковим шпигуном.

— Справді хоцете знати? — увічливо запитав пан Коцютек.

— Звісно, — притакнула Буба.

— Бо це найвродливіса зінка, яку я будь-коли бацив. Я… я, ти знаєс, не надто цікавлюся зінками… Ну, сцо з, — він скромно посміхнувся, — я холостяк за власним базанням, — попередив він. — Та коли я побацив цю цудову зінку, в мені озили давні спогади. Вона мені нагадує доцку такого собі садівника, який замолоду завзди позицав мені велосипеда…

На щастя пан Коцютек глянув на годинника й перелякався, побачивши на якій поділці перебуває маленька стрілка.

— Ой, Бубо! — вигукнув він, — ти мене тут так затримала, сцо мені доведецьця довго виправдовуватися в банку. До побацення.

— До побачення, — відповіла Буба й чемно зробила кніксен.

Як дивно, — думала вона, біжма долаючи дорогу до ліцею, — ніколи не вклоняюся, а перед паном Коцютеком в мене ноги самі підгинаються. Може, від страху? Хоча ні, — вирішила дівчина, відчувши симпатію до відвертого чиновника. — Він неначе із чорно-білого фільму про давні часи й людей. Ніхто, крім пана Коцютека не защіпає холош прищепками, коли сідає на велосипеда. І мабуть, ні в кого в усьому місті немає більше велосипеда «Москва» з погнутим переднім колесом, яке деренчить голосніше, ніж трамвай.

Хімія почалася з Йольчиної істерики, після сухого зауваження хімічки, яку всі називали Піпеткою:

— Мірович — найслабше.

«Найслабше» означало двійку, і Йолька Мірович, яка от уже кілька днів ховалася за своїми спіральками, голосно ридала, неначе їй ці спіральки припалювали сірчаною кислотою.

Адась теж бідкався, хоча Піпетка заявила, що він написав контрольну «пристойно». Агата задерикувато посміхалася, бо отримала оцінку «дуже непогано». Мілош у дуеті з Бубою аж променилися, бо їхні оцінки були «ого!» і «майже Нобелівка», що означало звичайні п’ятірки. Єдину «Нобелівську премію» отримав Кшиштоф, і це не здивувало нікого, крім нього самого. Він завжди мав на хімії найкращі оцінки, і здавалося, був незадоволений тим, що найвищою оцінкою була «шістка».

— Ставлю пончики, — прошепотіла Буба Агаті.

Те саме вона написала Мілошеві.

«Тоді я займаю чергу», — віддячив хлопець.

— Ага, ось де ви звили собі гніздечко! — вигукнув він, поклавши на підвіконні пончики з ванільним кремом. — Відтепер спостерігатиму за вами, як за папужками-німфами, і вивчатиму ваші звички. Але мені здається, ви лише цвірінькаєте?

— Після таких пончиків ми не схожі на німф! — заметляла ногами Буба.

— Невдовзі ми нагадуватимемо двох старих жирних лебідок, — підхопила Агата.

— Навіть не доведеться спеціально виглядати дятлове гніздо, — Буба промовисто всміхнулася, бо пошуки виявилися приємними. — Ця п’ятірка найкращий доказ.

— Якщо я дятел, то ти повинна зацікавитися мною, — зрадів Мілош. — Хоч би ти не помітила, яка в мене порожнеча під пір’ям, — він ляснув себе по голові й змахнув руками, наче птах крильми.

Дуже симпатичний дятел.

Повернення з ліцею перетворилося для Буби на найприємнішу частину навчального процесу. Вона навіть перестала вдавати, наче не помічає Мілоша, який зненацька виростав на її шляху. Навпаки. Дівчина шукала його поглядом відтоді, як застібала блискавку на куртці. Він ніколи її не підвів. Чекав завжди в тому самому місці, креслячи носаком черевика таємничі знаки на рештках брудного снігу. Потім приєднувався до Буби, і вони разом простували вулицею аж до її мікрорайону. З Мілошем було інакше, ніж із Адасем. Дівчина не відчувала збентеження, вигадуючи оповідки, яких ніколи не почує Адась, бо Бубі не хотілося, щоб про них дізналися всі. Зате Мілош не лише ставився зі зрозумінням до всього, що відбувалося на Звіринецькій, а й сам розповідав, що діється на Ружаній, а точніше — у порослій виноградом віллі, яка влітку ховалася в гущавині шипшини. Буба раділа, бо життя Бродзевичів нагадувало життя її власної родини, проте дівчину не полишало враження, що Мілошеві батьки приділяли йому більше уваги, з його думкою завжди рахувалися, тоді як з нею…

— Ти помиляєшся! — жваво заперечував Мілош. — У мене та сама проблема. Коли я слухаю тебе… Ну, а те, що мене частіше помічають, то це виключно через мої недоліки: шкільні оцінки або безлад, який я завжди скрізь залишаю. Не кажучи вже про інші речі, — невесело додав він.

— Які саме? — Буба ладна була все віддати, аби дізнатися про різні способи привертання до себе уваги.

— Ну, знаєш… — Мілош ледь спохмурнів. — Наприклад, недавно предки підняли на ноги весь поліцейський відділок, бо думали, що в них хтось украв машину. А я лише хотів перевірити на відлюдді, чи вона справді така всюдихідна. Або те, що сталося з маминим квитком на літак…

— А що ти з ним зробив? — у Бубиній уяві Мілош пересів із джипа до кабіни авіанетки й схопився за кермо, так само, як Чак Норріс в одному з фільмів.

— Е-е-е, не питай! — Мілош благально глянув на Бубу. — Взагалі-то я й сам гадки не мав, куди його подів. Лише потім виявилося, що я на ньому записав назви потрібних мені комплектуючих комп’ютера, і залишив у крамниці такому собі чуваку, який може організувати різні комп’ютерні прибамбаси. — Мілош потер щоку. Він вочевидь боявся Бубиної реакції, бо вважав її дуже розсудливою. А вона реготала. І реготала б, певне, ще довго, якби не літній добродій, що швидко наближався до них. Побачивши старого, Буба замовкла, а Мілош нахмурив чоло, намагаючись пригадати, звідки він його знає.

— Ой, це ви! — зрадів він. — Бубо, — звернувся він до подруги, — Цей пан — чудовий знавець гарних манер, — хлопець уклонився й глянув на Бубу.

— Атож, — відказала та, мимоволі посміхаючись, — я його чудово знаю. Привіт, дідусю, — звернулася вона до старенького, — познайомся з моїм товаришем. Оце і є Мілош.

Кінець зими перетворився для Буби на початок весни. Віднедавна все, крім родинного життя, здавалося їй чудовим і надзвичайним. Прогулянки з Мілошем за місто з біноклями в зелених футлярах, спільне розв’язування математичних задач, піца, яку вони їли завжди за тим самим столиком, і навіть обіцянка шкільної дискотеки, куди збирався піти весь клас… Виглядало так, ніби зненацька всі потаємні мрії почали здійснюватися. Пані Коропова не могла надивуватися, що Буба так «подорослішала». Олька, завітавши якогось дня зі своїм верескливим Францішеком, глянула на сестру так, немовби збиралася запропонувати їй роль у фільмі «Щаслива ліцеїстка», у якому була сценографом.