Амок
Шрифт:
— А тепер будемо знищувати зброю? — спитав Салул.
— Не знаю, — задумливо сказав Гейс. — Коли вже справа пішла так — рискнемо. Замуруємо печеру так, щоб зовсім непомітно було, і залишимо її.
— І я так думаю, — погодився Салул. — Коли ми тепер не можемо її використати, то й вони зараз нездатні зробити це. А там побачимо.
Двадцять чоловік могли успішно виконати це завдання. Через деякий час від входу в печеру не лишилося й сліду. Посадили на цьому місці навіть рослини.
… Якою довгою здавалася дорога! Вони йшли,
Що там тепер робиться? Кожна хвилина має величезне значення. А вони змушені плентатись день, другий, третій.
Жителі Бантама ніколи не бачили такого війська, яке тепер сунуло в їхню країну. По всіх вузеньких доріжках на кілька кілометрів в'юнилися, наче змії, колони піхоти. Між ними проносились загони кавалерії. Гуркотіли гармати. Гули незнайомі страховиська — бронемашини. І, нарешті, у повітрі літали залізні птахи.
А вів це військо сам генерал-губернатор. Він урочисто оголосив, що сам стає на чолі свого вірного війська, яке на дев'яносто процентів складалося з таких же тубільців, як і повстанці, тільки набраних з різних місць.
Одного вигляду цього війська було досить, щоб переконатися в непереможності і могутності білих володарів. Жителі не знали тільки одного — того, що на сорок мільйонів населення голландці мали всього тридцять тисяч війська. А з цих тридцяти тисяч у Бантам було виряджено тисяч десять.
По дорозі відбувалися суд і розправи. Шукали, головним чином, комуністів, а комуністами вважали всіх повстанців, А коли й таких було мало, то розстрілювали і тих, хто ні в якому бою участі не брав.
Усе залежало від свідків. А серед наляканого населення знайшлося вже чимало таких, які досить легко пішли на зраду.
Більшість жителів розбіглася і поховалась хто куди. І чим далі в глиб Бантама, тим менше зустрічалося людей, тим пустішими були дези.
Тоді генерал-губернатор оголосив наказ:
«Всі жителі мусять повернутися на свої місця. Кого буде спіймано поза його селом, той вважатиметься озброєним повстанцем і розстрілюватиметься на місці».
Керівники повстання добре знали «могутність» голландців. Знали, що варто тільки повстанню охопити більший простір, як могутнє військо розпорошиться і проти тисячі чоловік залишиться один солдат та й той — свій брат.
Треба тільки протриматись якомога довше, поки пожежа перекинеться на всю країну. А підстав для пожежі було досить.
На цей час у Бантам прибули Гейс і Салул. Почалась напружена підготовка організованіших, краще озброєних загонів. Почалися перші сутички з ворожими загонами. У більш-менш однакових умовах повстанці мали перевагу.
Але за цими загонами невпинно посувалася головна маса війська, і партизани поступово змушені були відступати. Ось уже вони залишили околиці міста Бантама, Лабухана, ось і Тенанг відбито у них. Нарешті, всі заселені райони захоплені військом
Але військо інсургентів надто швидко зменшується. І не від втрат у боях, а від лихих чуток: «Повстання придушено… Лишився тільки Бантам. Сам генерал-губернатор тут з мільйонами солдатів… Навіть з Європи прибуло військо, проти білих виступати не можна…»
Селім не встиг пробитися до лісу і потрапив у полон.
Бадувіси в тривозі. Сотні людей хазяйнують на їхній горі, ніби в себе дома. Розставляють якісь речі на колесах. Копають ями і нори. Не поважають і не бояться табу. Навіть не звертають уваги на хазяїв гори. «Безсмертні мужі» кивали головами і казали: — Буде лихо. Багара-Тунгаль гнівається за те, що дехто, як цей нечестивий Того, увійшли в зносини з поганими.
А коли почалася стрілянина, вони всі повтікали в ліс. На горі лишилося двісті чоловік партизанів. Повстанці не втратили бадьорості.
— Побачимо, чи довго вони висидять у болоті, — говорили вони, — а ми можемо сидіти тут хоч рік.
— Особливо під охороною шановного Багара-Тушаля, — додали інші.
Коли проти єдиної греблі, по якій колись проходив Піп, поставили кулемет, то доступ було зовсім закрито.
Загули Бантамські ліси. Незнайомі, незвичайні звуки долинули до найглухіших, нерозбурханих кутків. Тисячоголосий гомін, крики, стук сокири, брязкіт заліза і стрілянина, стрілянина…
Матьян — тигр — глибше заліз у своє лігво і в безсилій люті вишкірює гострі зуби. Бадак — носорог — заховався в бамбукових заростях, час од часу, схиливши голову набік, виставляє свій ріг і сердито поглядає на непроханих гостей. Пітон змушений покинути своє місце на сойці і заховатись у вологому гіллі. Навіть мавпи притихли, не сміються, не дражняться, а тільки боязко виглядають з вершин дерев. Неспокійно в тихих, таємничих Бантамських лісах.
Перша спроба солдатів поткнутися через греблю одразу показала, що в цьому місці пройти неможливо, поки на тому боці стоїть кулемет. А збити кулемет не так легко, бо він дуже добре схований у заростях за скелями.
Потрібні були гармати. А як притягти їх, коли й одній людині важко пройти через ці ліси та болота?
Але генерал-губернатор наказав обов'язково знищити не розбійницьке гніздо. Сам він зі славою переможця повернувся в Батавію, а все військо лишилося для очищення Бантамських лісів. Тисячі солдатів, сотні кулеметів і гармат, броньовиків, літаки, гази — всі ці могутні засоби були кинуті проти двохсот чоловік.
Минув тиждень, а голландці, здавалось, не посунулись ні на крок.
— Може, вони навіть махнуть на нас рукою і залишать тут, — говорив дехто з партизанів, — Чи варто їм мучитись у болоті через кілька десятків чоловік? Все одно вони можуть вистежити нас на узліссі.