Золотий горнець

©

 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклали

а німецької Сидір Сакидон та Євген Попович

Передмова ЮРІЯ ЯНКОВСЬКОГО

Загальноєвропейська популярність прийшла до Гофмана в перші десятиліття XIX ст. Його захоплено читали, про нього багато говорили і сперечались. Його образи згодом полонили творчу свідомість видатних письменників світу — Бальзака і Діккенса, Гоголя і Достоєвського. За Гофманом посмертно утвердилась слава видатного представника європейського романтизму.

На надгробку письменника викарбувати «Тут похований Е. Т. А. Гофман, що народився в Кенігсбергу, в Пруссії, 24 січня 1776 року і помер у Берліні 25 червня 1822 року. Він був однаково чудовий як юрист, як поет, як музикант, як живописець». Поетом, музикантом і живописцем Гофман був за покликанням — схильність до мистецтва він став виявляти ще в дитячі роки, — а юристом йому довелося стати «по спадковості»: виходець з бюргерської родини, він, як і всі «небезталанні» її члени, мусив вступити на юридичний факультет Кенігсберзького університету. Напис на надгробку містив у собі, отже, чимало іронії — іронії його болісно-гіркої долі. Сизіфова праця, з якого сам Гофман не раз порівнював свою службову кар'єру, не тільки сковувала його можливості художника, а й надавала його природному потягові відтінку драматизму. І навіть коли у 1806 році Гофман покінчив, нарешті, з ненависною службою урядового чиновника і на довгий час, здавалося б, дістав можливість займатися улюбленою справою, — те не дало йому втіхи: свою улюблену справу — живопис і музику, а згодом і літературу — він змушений був зробити єдино можливим засобом здобуття коштів для існування. Гофман жив і працював у Кенігсбергу, в багатьох польських містах, зокрема і у Варшаві (всі вони до 1806 р. входили до складу Пруссії), а також у Бамбергу, Лейпцігу, Дрездені і Берліні, захоплювався музикою, театром, живописом і графікою, був постійним рецензентом кількох газет. У 1814 р. повернувся до ненависної служби в судовому відомстві, водночас багато сил віддавав літературній роботі, зажив собі сумної слави спірита і візіонера, а часом і просто божевільного… Гофман так і не прийняв сучасного йому бездуховного власницького світу з його всепоглинаючим утилітаризмом, з його «допотопною байдужістю до всіх загальних і духовних інтересів» [1] . Помер Гофман у злиднях, не залишивши своїм спадкоємцям ні чого, крім боргів…

Гофман не був письменником мислителем — таким, скажімо, я а його попередники Фрідріх і Август Шлегелі. Проте, як і більшість представників німецького романтизму, він поділяв поширену у німецькій «романтичній філософії» думку про всеосяжний характер мистецтва. Як і численні його сучасники, Гофман прийняв романтичну картину безперервно змінюваного світу, відкинув метафізичні уявлення про усталеність буття, зрозумів вічний саморозвиток всесвіту, його постійний зв'язок і взаємодію а людською свідомістю. Він усім своїм єством сприйняв ідею єдності людини з природою — не лише в загальнофілософському, а й у буденному розумінні.

Світосприймання Гофмана сформувалося в умовах феодально-роздрібненої Німеччини, що, на відміну, скажімо, від Англії або Франції, не лише перебувала в стані соціально-економічного занепаду, а й була фактично позбавлена навіть загальнонаціональної свідомості. Вихований в атмосфері бюргерської обмеженості, Гофман, проте, не став виразником інтересів свого середовища. Він, власне, й не належав до нього. Його духовні прагнення були пов'язані з іншою стихією — з театром, образотворчим мистецтвом, музикою,

літературою. Ця стихія що певною мірою могла живитись настроями французької революції кінця XVIII ст., ідеї якої жили у свідомості певних груп прогресивної німецької інтелігенції і в XVIII, і в XIX ст.

Свого часу представників цих груп називали «ентузіастами».

Терміни «ентузіаст», «ентузіазм» та ін., при всій багатозначності їхнього змісту, завжди зберігали значення спрямованості в майбутнє, певної соціальної перспективи. В німецькому романтизмі цей «ентузіазм» мав загальногуманне, діяльне, навіть антибуржуазне спрямування. До такого типу «ентузіастів» належав і Гофман.

Певна річ, він не приймав і не міг прийняти тогочасного німецького буття. Але неприйняття сучасної дійсності для Гофмана ніколи не означало байдужості до неї. У світі, ворожому красі, його позиція не була пасивно-споглядальною. Органічна, так би мовити, кровна зацікавленість в усьому, про що йому доводилось писати, відсутність флегми, за що він сам себе картав, надавала його творчості неповторного характеру: суперечність між мрією і дійсністю, така властива романтичному світосприйманню взагалі, примушувала Гофмана і тікати від життя, і водночас тяжіти до нього. Він так і не здобув душевної рівноваги в своїх буйно-фантастичних витаннях і, звернувшись до обридлого світу тупості й філістерства, дав, особливо в кінці життя, чудові зразки його гнів-по-сатиричного осуду.

«Гофман, — писав 1841 р. Бєлінський, — великий талант, але він значно нижче явище порівняно з Гете й Шіллером: він передав лише один бік німецького духу, тоді як ті, кожний по-своєму, вичерпали всю глибину його, передали всі його сторони».

Оцінюючи творчість Гофмана з погляду історичної перспективи, ми по праву говоримо про нього як про одну з визначних постатей німецького романтизму. Гофман розкрив усі його багаті можливості, ознаменував позитивний наслідок його шукань і, більше того, в чомусь його подолав, хоч і не вивільнився з-під його впливу до кінця.

Як відомо, романтичний напрям у західноєвропейській літературі виник наприкінці XVIII ст. І був своєрідною реакцією на нові — буржуазні — порядки, що проникали в усі сфери життя. В Німеччині поява цього напряму була пов'язана з іменами Вакенродера, братів Ф. І А. Шлегелів, Новаліса, А. Тіка та ін. Більшість із них об'єдналась у так званий гурток ієнських романтиків. Вони виступили непримиренними супротивниками просвітительського раціоналізму, прибічниками суб'єктивного, особистого начала в мистецтві, або, як незабаром стали його називати, «романтичної іронії», що дозволяла піднестися над предметом зображення, споглядати його збоку, або, ще точніше, зверху. В цьому особливо виразно виявилось їхнє неприйняття соціальної дійсності. Само з ними — з ієнськими романтиками — творчість Гофмана пов'язана безпосереднім спадковим зв'язком. Вона ж — навіть на ранніх своїх стадіях — ознаменувала водночас і подолання принципів ієнського романтизму.

Гофман належав до покоління так званих гейдельберзьких романтиків, представленого іменами Арпіма, Брентано, братів Грілім, Ейхендорфа та ін. Їм був притаманний глибокий інтерес до народної творчості і широке її використання в своїй літературній практиці. В цей період, в зв'язку з антинаполеонівськими війнами зростає увага і до історичної долі нації, до проблем особистості в її ставленні до народу. Переосмислюються естетичні принципи раннього німецького романтизму; в романтичний світ поступово входить жива дійсність. Художнє бачення життя набуває відповідно нової якості.

Літературний дебют Гофмана — новела «Кавалер Глюк» — належить до 1809 р. Згодом ця новела разом з його іншими прозаїчними творами увійшла в чотиритомний збірник «Фантазії в дусі Калло» (1814–1815). Це були роки, коли філософсько-естетичні принципи і творча практика ієнських романтиків уже остаточно застаріли і потребували рішучою оновлення.

На відміну від ієнських романтиків, у творчість Гофмана владно увійшла жива німецька дійсність — ординарна, приземлена, справжній поезії чужа, але справжньому художникові цілком підвладна. Генетично зв'язана а ієнською школою, успадкувавши від неї, зокрема, свою магістральну тему — тему мистецтва та його місця в сучасному світі, — творчість Гофмана-письменника уже в роки свого становлення дістала якісно інший, порівняно з попередніми романтиками, смисл: 8 позицій мистецтва Гофман почав вершити суд над сучасністю. В цьому була його сила, в цьому ж була і його слабкість. Письменник показав долю художника в сучасному світі, але засудив цей світ лише з вузьких — естетичних — позицій. І оскільки романтичні чари мистецтва виявились безсилими перед егоїзмом і пошлістю сучасного йому світу, — увесь цикл «Фантазій в дусі Калло» позначений гострим почуттям невдоволення художника, почуттям внутрішньої розгубленості, гіркоти і непідробного трагізму.