Чтение онлайн

— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?

— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.

«Перемагали люди й гіршим числом», подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.

— Так не робиться, пане добродію. Як не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.

«Винним», подумав Дунк. «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»

— Тоді

я прошу хвильку часу, пане князю.

— Ви її маєте.

Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.

— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — чи ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.

Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона.

— Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові.

Лицар щось сказав до пані обабіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі.

— Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі.

Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно відводячи очі від Дунка.

— Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар, щоб бився на нашому боці. Тільки один. Пане Кароне? Пане Лебедине?

Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся.

Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос.

— Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці.

— Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче.

Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав:

— Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?!

За відповідь йому правила тиша.

Через поле залунав сміх принца Аеріона.

— Дракон не дарує образ! — вигукнув він.

А тоді почувся інший голос.

— Я стану за пана Дункана.

З річкового туману виник чорний огир з чорним лицарем на спині. Дунк побачив щита з драконом, а на шоломі — червону полив’яну потвору, що ревіла у три голови. Молодий кронпринц… ласка божа, та чи це справді він?

Князь Ясенброду зробив ту саму помилку.

— Принце Валаре?!

— Ні.

Чорний лицар підняв забороло шолома.

— Я не мав наміру битися у Ясенброді, пане мій, тож не привіз свого обладунку. Але рідний син ласкаво позичив мені свій.

Принц Баелор усміхнувся з дивним сумом у очах.

Дунк бачив, що серед обвинників учинилося замішання. Принц Маекар дав остроги коневі й виїхав наперед.

— Чи не з’їхав

ти, бува, з глузду, любий брате? — Він тицьнув кольчужним пальцем на Дунка. — Цей добродій напав на мого сина.

— Цей добродій захистив невинну душу, як мав би робити кожен правдивий лицар, — відповів принц Баелор. — Хай тепер боги судять, вірно він вчинив або ні.

Кронпринц смикнув повід, розвернув величезного чорного Валарового огиря і потрусив до південного кінця поля.

Дунк рушив на Громі до принца, і скоро навколо зібралися усі бійці їхньої сторони: Робин Рислінг, пан Лионель, обидва Гамфреї. Добрі лицарі… та чи досить добрі?

— А де ж Раймун?

— Пан Раймун, з вашої ласки. — Він підлетів легким чвалом, кривлячись усмішкою під заборолом шолома з пір’ям. — Даруйте мені, панове. Мусив дещо змінити на своєму щиті, аби мене, бува, не сплутали з моїм ницим братиком.

Він показав усім новий знак на щиті: те саме блискуче золоте поле, знайоме яблуко Фосовеїв, але зелене замість червоного.

— Я й справді ще не дозрів до лицарства… та краще недозрілий плід, аніж наскрізь гнилий, чи не так?

Пан Лионель зареготав, та й Дунк, попри все, не зміг не посміхнутися. Навіть принц Баелор схвально кивнув.

Септон князя Ясенброду вийшов попереду помосту і підняв кришталя, закликаючи натовп до молитви.

— Слухайте мене усі, — тихо мовив принц Баелор. — Обвинники для першої сутички візьмуть важкі бойові списи. Ясенові, по вісім стоп завдовжки, скріплені кільцями, щоб не ламалися. Їхні сталеві вістря здатні пробити разом і панцера, і вершника, якщо до них докладено ваги бойового коня.

— Але ж і в нас будуть такі самі, — відповів пан Гамфрей Чмелик. Позаду нього септон саме закликав Святу Седмицю зглянутися на людей, розсудити суперечку і віддати перемогу тим, на чийому боці правда.

— Ні, — хитнув головою Баелор. — Ми озброїмося турнірними списами.

— Турнірні списи зроблені так, щоб ламатися, — заперечив Раймун.

— А ще турнірні списи зроблені на чотири стопи довшими. Якщо ми гарно поцілимо, супротивники не зможуть до нас навіть торкнутися. Треба мітити по шоломах або по грудях. На турнірі вважається шляхетним зламати списа на щиті суперника, але зараз це вірний спосіб загинути. Та якщо ми зсадимо їх з коней, а самі втримаємося у сідлах, то відразу здобудемо перевагу.

Він зиркнув на Дунка.

— Якщо пана Дункана вб’ють, то вважатиметься, що боги визнали його винним, і змагання скінчиться. Те саме станеться, якщо обидва обвинники загинуть або відкличуть звинувачення. Інакше ж для кінця бою потрібно, щоб загинули або здалися усі семеро бійців з однієї сторони.

— Принц Даерон не битиметься, — повідомив Дунк.

— Принаймні, не надто добре, — засміявся пан Лионель. — Залишається якось упоратися з трьома королегвардійцями.

Баелор подивився на нього спокійними очима.