Загнуздані хмари

Це була надзвичайно красива бабка.

Вона переливалась усіма барвами, як на сонці скляна призма. Очі були золотого кольору, а бірюзове тільце грало на кінчиках суглобів усіма відтінками райдуги. Крила ж були вимережані природою з майстерністю найкращого художника.

Галинка, мов ящірка, простяглась на землі і завмерла в позі завзятого мисливця. Тільки сачок, мов червоний довгастий язичок, готовий злизати примхливу красуню, войовниче підкрадався до бабки.

Ось він зробив швидкий рух і повиснув у повітрі. Бабка знялась угору і, мов дратуючи Галинку, закружляла над її головою зовсім низько.

Дівчинка примруженими очима стежила за льотом бабки, обмірковуючи навий напад, і раптом побачила, як щось блискавично майнуло в повітрі і впало на одне з дерев, які самотнім острівцем скупчились на луці. Дивно — у небі простяглась біла димчаста смужка.

Що б то могло бути?..

— Як ти думаєш, Дженні, що воно таке? — з подивом запитала Галинка.

У відповідь на запитання в траві заворушилась сіра з плямами опукла тарілка і з-під неї визирнула голова з блискучими, як намистинки, очима. Це була приручена черепаха, яку Галинка інколи брала з собою на прогулянку.

Загадкова річ була надзвичайно цікавою. Цікавішою за золотисту бабку. Треба обов'язково дослідити її.

Перекинувши через плече сачок, дівчинка побігла до дерева.

Так і є! Невідомий предмет червоного кольору, схожий на іграшковий човник, врізався носом в стовбур високо між гілками. Що ж це таке?.. Галинка швидко полізла на дерево.

Заважав сачок. Та ось він зачепився за гілку, повиснувши на ній

червоним прапорцем. Галинка була вже зовсім близько від дивної іграшки, треба було тільки простягти руку, щоб схопити її, і раптом дівчинка відсахнулась.

На павутинні, потривоженому несподіваним аеронавтом, метушився величезний павук, оточений цілою сім'єю малесеньких павученят. Це була істота, якої дуже боялась Галинка — юний ентомолог, що хоробро полювала на всіх комах. Павуки змалку викликали в неї огиду.

Дівчинка рвонулася вбік, одсуваючись від павуків, а вони, перелякані, мабуть, ще більше за неї, вмить залишили павутиння і розбіглися по гілках.

Галинці здалося, що швидкі лапки забігали по її ногах. Скрикнувши, вона полетіла вниз, розірвавши гілкою плаття і боляче дряпнувшись об кору коліном.

Спочатку Галинці здалося, що вона зовсім розбилась. Боячись поворухнутись, дівчинка поглянула навколо. На луці, як і раніше, панувала тиша.

— Дженні, Дженні!.. Я впала! — пожалілась Галинка черепасі, що десь повзала в траві.

Коли це в спокійному чистому небі з'явився літачок — маленький, зелений, з ледве помітними крильцями. Мов зелена мушка, він почав кружляти над полянкою.

— Дівчинка, певне, впала з дерева! — закричав чорнявий хлопчик, що сидів поруч з пілотом, дивлячись у бінокль на дерево з щоглою — сачком Галинки.

Літак знизився і приземлився на луці. Двоє людей вийшли з нього і попростували до Галинки. Один — високий ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям, другий — хлопчик років тринадцяти. В обох на шоломах був якийсь невідомий знак — крапля, перерізана зигзагом блискавки.

Вони підійшли до дерева, під яким плакала Галинка, і, здивовані, зупинились перед нею.

— Дощ! — солідно сказав хлопчик. — Та ще й який!

— Що з тобою, чому ти плачеш? — запитав дорослий.

— Там вгорі щось зачепилось. Я хотіла зняти, аж воно павук… я посунулась і впала… — пробурмотіла Галинка, тримаючись за коліно і схлипуючи.

Щось визирало з-за спини хлопчика, і раптом з його сумки виплигнула малесенька, ніби лялькова, чорна собачка з опуклими очима. Вона смішно чхнула і, піднявши догори вухо, почала здивовано розглядати Галинку.

— Ти плачеш, — сказав докірливо хлопчик. — Чесне піонерське, тебе можна посилати в небо для дощування. Дивись, навіть моя Муха дивується.

— Не жартуй, Маку, — зупинив сина батько, — дівчинка, мабуть, дуже забилася. Давай швидше заберемо її додому. Там Рая її огляне. Але що ж там на дереві, га?

— Щось майнуло, як блискавочка, — мовила Галинка, — і сіло на дереві. Тільки не птах, а щось таке…

Дорослий підійшов до дерева і подивився вгору:

— Я вже знаю, що це таке, — сказав він і звернувся до сина: — Це «Пог» з другої станції! Як це тобі подобається! Заблудився!..

— Ракетка «Пог»! — вигукнув хлопчик. — Чого ж це вона тут опинилась?

— А того, що на другій станції і досі погано працює зв'язок. Подумай, вже друга ракетка не долітає до нас. Ніби на станції не знають наших точних координатів…

— Ось я дістану її! — сказав хлопчик.

Вмить він опинився на дереві, і тільки гілля зашаруділо під його міцними спритними ногами.