Чтение онлайн

За дверима стояла Мотронка. Стояла переді мною, мов гріх втілений.

— Батьку, — мовила тихо, — ви так гарно співали, так гарно… Я хотіла послухати.

— Я? Співав? — здобувся я нарешті на слово. — Тобі здалося, дитино. Хіба я годен співати?

— Так, як ви, ніхто…

Але договорити не встигла, бо надбіг Тимко, з ласкавого брутальністю відіпхнув її, затулив од мене, не пробуючи притишити свого дужого голосу, гукнув:

— Он ба! А я нишпорю, а я нишпорю! А вона ба де!..

Гарний козак виростав, шаблею рубався з обох рук вже й незгірше за мене, грамоти навчав я його разом з Мотронкою і моєю Катрею, затягаючи в Суботів найліпших навчителів, яких міг роздобути в сих краях, а лагідності в душу, бач, не зумів я синові внести. Грубий був і брутальний навіть перед батьком рідним.

Не хотів я дорікати Тимкові за його поведінку недоречну, та й не мав на те часу, бо й ще одна людина з’явилася, щоб порушити мою самотність, а може, слідом за Мотроною та Тимошем, так що й не збагнеш, хто кого вистежує, хто кого оберігає. Нечутно з’явилася

пані Раїна, стала віддаля, мовчки дивилася на нас трьох, мовчки і не без радості. Де троє, там немає гріха. І нічого немає. Окрім хіба що зненависті. Та про це тоді не думала ні пані Раїна, ні я, і ніхто з нас.

А треба було б думати, ой треба! Тільки дурні тішать себе думкою, ніби знають усе про людей. Людина — незбагненна. Недаремно древні вперто повторювали: пізнай самого себе, пізнай себе! Я ж, лякаючись зазирнути собі в серце, не пробував зазирнути в душі своїх близьких і згодом мав жорстоко розплачуватися за таку легковажність.

Тоді я не чув і не бачив нічого, окрім темного поклику жаги, який низько виплодився в мені і з нездоланною яросною силою вів мене за отими сірими очима під темними бровами, і хоч я знав, що не повинен був піддаватися, що це злочинно й ганебно, я не міг противитися, я відкинув усі докори сумління, я йшов сліпо й слухняно, і вже не був у себе на хуторі в Суботові, не був у своєму чаєі, перенісся на багато літ назад і на відстань незміряну опинився в замкненому кам’яному дворику, обнизаному внутрішніми галереями, на які виходило безліч дверей од вузьких келій, і одні двері були мої, і келія була моя в отців—єзуїтів, з моїм твердим ложем, з столом і книгами, дозволеними й забороненими, в яких я разом зі своїм наставником Мокрським шукав пророкувань, як шукав їх у небесних знаках, в травах і деревах, в голосах людей, пробував тлумачити власні сни, вгадувати долю з допомогою хіромантії, вчитувався в таємничі тексти псевдо — Йосифа, розбирав абеткові ключі псевдо — Даниїла, трактат Артемідора Ефеського, «Clavicula» Соломона. А тоді кидав усе, знесамовитіло вдивлявся в сутінки світу, в яких клубочилися дияволи, а з — за них поставала жона з тугим лоном, високими персами і тілом, що пахне марципанами, і я летів у темряві до єзуїтської фурти, яку стеріг вірний Самуїл, і рвався за фурту, за Полтву, де зелений дух трави ї могутнього життя. І цей дух пойняв мене й тепер, він був мов диявольська мана, наслана на мене в таку тяжку хвилину, щоб до кінця звідав я жах прокляття, каламутну жагу, бридливість до себе, межу страждань. Я відчував, що тону, гину, Зраджую себе, й Ганну, і все святе, але не мав сили збороти смертельну спокусу й ринувся в гріх явний чи тільки уявний, в шепоти й зітхання, в плотські стогони й палкі обійми. Яка марнота! Стогони любові були стогоном вмираючої Ганни, молоде тіло, яке я обіймав, було тілом Ганни, її стегнами, її грудьми, її шиєю.

Я струснув з себе наслання, здолав чари, вирвався на волю, знов запрагнув діла великого, де був рятунок і для моєї змученої душі, й для землі моєї. Тільки у великому ділі порятунок. Душа чиста, мисль жива, і серце невинне.

Гукнувши вірного Демка свого, звелів сідлати коней і поїхав до Чигирина.

Осінь того року не мала кінця; Лила дощі, розвішувала між небом і землею тумани, вводила в оману дерева, трави й злаки, все зеленіло, озимина густо кущилася, здається, навіть птахи ще не всі полетілиу вирій, все змішалося в світі людському й Божому, і хто там міг дати раду в такій каламуті?

Мало не милю треба було їхати від Суботова до Чигирина величезною гаттю, що тяглася понад ставами, болотами, островами, вздовж багнистого допливу Тясьмину. І в гарну погоду в цих місцях подорожній здригався од страху, а о цій похмурій порі навіть мені ввижалося слизьке гаддя, що пнеться з боліт і трясовиськ, і щоразу вчувалися моторошні гуки, так ніби подавала голос сама нечиста сила.

Та хоч яка кругом пустиня, милосердний Бог усюди над чоловіком.

Я їхав до шинку чигиринського ревдаря Захарії Сабиленка, де мав спіткати когось з довірених козаків, через яких подавав вість до своїх у плавнях. Надумав прикликати до Чигирина писаря свого Самійла, який, власне, був молодшим після Степана Браславського писарем на Січі, але то для прикриття, насправді ж писарював Самійло для моєї потаємної Січі. З ним мав я порадитися, як нам вестися, коли стало відомо після перемов з канцлером коронним і послом короля Франції. Тверде життя давно вже призвичаїло мене ховати свої справжні заміри під машкарою згідливості й позірної байдужості. Я мав переконання, що на світі, надто в політиці, годі інакше жити й чинити, тому доводилося вдавати з себе простодушного, безпретензійного чоловіка, грати в непомітність, що сягала часто анонімності, і виходило так, що моє ім’я загублювалося в сум’ятті подій і, власне, майже ніколи досі не спливало, не було простежено в реєстрах історії, я значився або просто «козак», або «скрибент», коли ж довелося чи не вперше поставити свій підпис, то був то підпис тяжкий і ганебний — під Боровицькою субмісією і змити його можна було хіба що кров’ю панською. Ось уже кілька років ішов я до цього з дикою впертістю, з шаленством, яке насилу міг стримати, але й з розумною зручністю й оборотистістю в усіх своїх ділах. До мене горнулося все, що тільки жило, а я до часу не міг об’явитися всенародно, мав затаюватися, заганяти в найглибші глибини серця свої заміри, споглядаїочи, як Конецпольський з Потоцьким налягають на козаків уже й на Запорожу, нищать Україну, мабуть задумуючи саме

наше ім’я козацьке викорінити або й увесь народ із землі зігнати.

Тепер же виходило, що наміри мої відкриті передчасно. і не друзями, а ворогами, до того ж найвищими. Як тут повеетися? Хто порадить і зарадить, коли сам не спроможешся найвищим напруженням розуму й волі. Нападати? Передчасно. Захищатися? А як і чим? Третього ж не дано, люди або нападають, або захищаються, навіть схимники в печерах усамітнюються, захищаючись, боронячись од світу, од спокус, од диявола.

Коні наші чалапкали по багнюці, ледь просуваючись по заболочених вулицях, хоч і брали ми з Демком попід самими тинами, по згорбках, вишукуючи бодай трохи сухіші місця, хоч яка вже там сухість серед цих потопів. Багнюка стояла така, що ніщо живе не могло, здавалося, й виткнутися з дворів. Калюжі розпливалися морями й озерами, вулиці стали мовби руслами для дощових рік і вливалися в площі, де вода стояла потопом. Шинок Сабиленків був на площі чи не найбільшій, поставлений так, щоб можна під’їхати до нього зусібіч, не загороджений і не обгороджений, тільки з одного боку запобігливий шинкар поставив не знати для чого шматок міцного тину з високим пакіллям над ним, і тепер саме до того тину простувала якась невиразна постать — козак не козак, шляхтич не шляхтич, просто п’яний чоловік, і не з простих, а маєтний, бо одяг мав на собі дорогий і зброю показну, та й тушею відзначався хіба ж такою. Брів од шинку, сказати б, як свиня нескребена, мірився до того тину, а вухом попереду поводив, мовби слухав, послухав, чи не судить його де козак або мужик, не сміється — насміхається. Нас іще й не бачив, бо мірився до того звабчого тину, врешті допався до нього, вхопився за один з кілків, що стирчали зверху, перевернувся спиною, вхопився ще й за другий кілок, широко розметуючи руки, і тепер став мовби розіп’ятий на тому Захарковому тину п’яний великомученик — ні відірватися, ні зворухнутися, широкомордо втупився на нас з Демком, що наїжджали на нього, пустив з Вузьких, як у татарина; очиць хитрий усміх, дошкульно — тихим голосом мовив мені навстріч:

— Гей, пане Хмельницький, де ж то ти бродиш — блукаєш, а що в тебе за спиною діється, то й не знаєш.

Я натягнув повіддя, пильніше продивився до того козака — некозака, впізнаючи його, але не впізнав.

— Я тебе не знаю, — сказав йому, хоч і негоже було встрявати в балачку з пияком.

— А я тебе знаю, — засміявся тихо й дошкульно, як і говорив, козачина. — Хто ж не знає пана Хмельницького! Я ж Семко Забузький альбо Забудський, бо забуваю, що мені треба, і міцно пам’ятаю те, що не треба.

— Не чув про тебе, — сказав я так само неприязно.

— Та де тобі, пане Хмельницький! Ти на Січ та з Січі, до Варшави та з Варшави, а я собі то на Донець, то на Остер, то Валуйку звоюю, то на бродах когось вловлю. Ти про нас і не чув. Та й що ти чув? Ласка королівська на тебе падає, на погреб королеви їздив, а чом ти, простий сотник, а не пани полковники та осавули? Чом не осавул полковий Роман Пешта і не Осавул генеральний пан Барабаш, мій сусід черкаський? Я питаю: чом? А ти не вмієш відповісти, пане Хмельницький. Бо хто ти є? Простий сотник, хоч колись і був писарем військовим генеральним. А може, ти й тепер не простий сотник, а щось більше? Га? Не скажеш, а я скажу. Бо Семко Забузький нічого не забуває. Може, ти хочеш, аби тебе й гетьманом викрикнули? Тоді й мене покличеш. Скажеш: пане — брате Семку, подай свій голос чесний за мене грішного. А Пешта не подасть. І Барабаш, мій сусіда черкаський, не подасть, хоч він і твій кум. Бо що? Лічать себе благородними… А бл… благородство не в тім, щоб говорити про бл… благородство, а самому бути свинею. Ось я впилий і в багнюці, як свиня, а душа в мене чиста, як сльоза. Твій же Пешта в оксамитах та в шовках, а душа мов хлів… А я все знаю… Я — все, пане сот… Вони ж зазд… др…

Я вдарив коня. Гидко було слухати п’яне варнякання незнаного мені Семка. Вдерся його дошкульно — тихий голос у мої тривоги так зловісно, що хотілося заткнути вуха, щоб не чути, втекти світ за очі від цього опецькуватого козачини, в марному сподіванні, що ніколи не відклеїться він від Захаркового тину і так висітиме тут до кінця світу.

Я входив до шинку, Захарія, трусячи сумним своїм довгим носом, летів мені назустріч, щоб мерщій зняти з мене мокру кирею, гукав про велику свою радість бачити в себе пана сотника, а мені аж тепер стало страшно, бо зімкнулося в моїй свідомості щойно почуте від п’яного Семка і те все, що чув у Варшаві од графа Де Брежі і пана Оссолінського, і тепер уже не Забузький розіпнутий був посеред заболоченої площі на високому тину, а я сам висів на хресті, піднятому над усією землею, і не було у мене ніяких таємниць, все відкрилося, хтось зрадив мене і моїх товаришів, і де тепер наш порятунок?

Самійло Прибув по першому снігу. Привіз з собою дивний дух волі, весело наставляв на мене татарські свої вилиці, жартівливо питав: «І промовив Самуїл до Саула: нащо тривожиш мене? Нащо викликав?»

Я розповів йому про свої побоювання, про свій ляк перед викриттям, але він не зважав, правив своє: «Ситі хліб свій заробляють, голодні святкують, неплідна сім разів рожджає, плідна яловіє». Хочуть, щоб козацтво показало себе на французьких полях битевних? Хай поглянуть…

— Чи ще мало воно показувало? Не про те йдеться. Не знаючи нашої сили, хочуть виманити нас із землі нашої, щоб згубити на чужині, а самим звільна фасувати на Україні, вже й так без міри покривавленій, копитами зораній. Від мене вимагають без натиску, але твердо, так що бачу вже: не відступляться. Сам канцлер коронний Оссолінський вів зі мною мову про це.