Волонтер
Шрифт:
Ми мовчали.
Полковник трохи збентежився, а потім зовсім по-цивільному махнув рукою:
— Сподіваюся, розгромивши червоні китайські війська, ми зможемо почати визвольний похід з метою звільнення нашої нещасливої Батьківщини!
Офіцери незлагоджено й не зовсім упевнено гримнули звичним «ура».
Солодньов трохи збадьорився:
— Спасибі вам, дорогі соратники за те, що прибули в цю тяжку годину на діючий фронт. Разом ми будемо непереможні!
Полковник зняв монокль, протер його хусткою і вже менш урочисто оголосив:
— Прошу зареєструватися в штабі нашого корпусу й одержати призначення у відповідні військові підрозділи.
До
Основу ударних частин Третьої Маньчжурської армії маршала Чжан Цзоліня складали загони, майже цілком укомплектовані з офіцерів і козаків-емігрантів. За моїми підрахунками, їх було не менше шести тисяч. Тому Третя армія вважалася найбільш боєздатною. Вона могла б вести воєнні дії набагато успішніше, якби її командувач, генерал Лі, не настільки сильно захоплювався китайською класичною філософією й літературою. До цього його зобов’язувало аристократичне походження. Нам протистояли дві червоні китайські армії, тож генерал Лі вважав не гідним своєї гідності й походження застосовувати «плебейські» методи ведення війни. Невичерпним джерелом його стратегічних ідей були трактати Сунь-Цзи, У-Цзи та інших геніїв китайської військової думки, що спочили в мирі кілька тисяч років тому.
За кілька місяців до нашого прибуття генерал Лі вирішив цілком позбавити супротивника запасів снарядів і патронів. Для цього він скористався стратегією Юе-Фея — Переможця Чжурчженей. Той наказав виготовити опудала своїх солдатів, прив’язати до коней і пустити на супротивника, що витратив на ці муляжі всі свої стріли.
Натхнений генерал Лі, недовго думаючи, наказав усе запасне мундирування напнути на мішки із соломою, прив’язати до коней і погнати на червоних. Єдине, що він не врахував, так це наявність у супротивника цейсівських біноклів і чудового знання джерел стратегічного мислення нашого командувача. Унаслідок, близько тисячі коней і комплектів мундирування потрапило в розпорядження червоних частин.
Однак генерала Лі ця невдача анітрошки не засмутила, він уже захопився ідеєю затопити позиції супротивника, вичитавши про таку тактику в Сима-Цяня. Два офіцери інженерних частин були викликані до генерала й одержали розпорядження підірвати дамбу, що розташовувалася неподалік від позиції супротивника. Річка, вийшовши з берегів, повинна була затопити весь укріплений район, що утримували червоні. На обережне зауваження одного з офіцерів, випускника Петербурзького університету, що ми самі перебуваємо в низині, на відміну від супротивника, генерал Лі нагадав йому про спосіб страти, що застосовувалася імператором У-Ді до непослухів і тих, хто сумнівається. Зрештою, інженерна рота, утративши половину складу, зуміла підірвати дамбу й успішно затопила власні позиції, що важкою працею зводилися упродовж року. Тому довелося відступити на місцевість, абсолютно не придатну ні для оборони, ні для наступу…
Тепер генерал був одержимий новою стратегією, що, як були переконані всі наші офіцери, і призведе до остаточної загибелі армії.
Я намагався не задумуватися над цим. Ще з часів Великої Війни набув переконання: для ведення успішних бойових дій спочатку треба перестріляти всіх генералів.
Нас з Раухом призначили в ударний батальйон, що складався з колишніх колчаківських і денікінських офіцерів. Водночас ми, як досить непогані знавці китайської
Потягнулися одноманітні сірі дні. Зранку я намотував десятки кілометрів від одного батальйону до іншого і старанно втовкмачував новобранцям — ще недавнім селянам — основи дій батальйону в умовах позиційної війни. Перекладач намагався перекладати мої накази китайською, новобранці старанно слухали й нічого не розуміли, або, скоріше за все, розуміли, але все робили навпаки.
До того ж почалися нескінченні дощі…
Воєнні дії майже припинилися. Час від часу ліниво гухали артилерійські залпи, на які, утім, ніхто вже не звертав уваги.
І тільки вечорами, трохи озвірівши від невдячної інструкторської служби, ми збиралися у великому польовому наметі, призначеному для офіцерських зборів. Часто до нас приєднувалися офіцери кількох бронепоїздів, що дислокувалися поблизу на станції. Збори відбувалися досить одноманітно і традиційно. Офіцери розділялися на звичні групи: грали в карти, співали пісень, загравали із санітарками, вели нескінченні розмови про долю Батьківщини, й усі разом напивалися — благо, запаси мутної китайської горілки були невичерпні. Правда, зранку голова від цього пійла нагадувала поле бою двох зневірених армій, але на це ніхто особливо не скаржився. Коротко кажучи, ми знову повернулися до того способу життя, що стільки років проклинали. Але вже й не уявляли для себе іншого.
Володимир Раух нечасто відвідував офіцерські збори, а якщо відвідував, то, як правило, мовчки сидів, уникаючи п’яних розмов, пив китайську горілку, але не п’янів.
Одного разу він сказав мені, кинувши погляд на задимлений бліндаж:
— Бальгалла — уночі бенкет, удень — смерть.
Так минуло тижнів зо два нашої військові служби. На світанку, тільки-но замерехтіли відблиски вранішнього сонця, я вийшов з намету, міркуючи над тим, що кашкет придумали військові, щоб уберегти свої голови від небезпеки розвалитися після офіцерських зборів на десятки скалок.
Біля сусіднього намету вже сідлав коня ординарець Рауха — повненький сяньцзинець Ван. Капрал Ван належав до породи вічних китайських солдатів-ландскнехтів. Почавши воювати з 1911 року, він умудрився залишитися живим, побувавши в усіх арміях і на всіх фронтах як китайської, так і нашої громадянської війни. Ван непогано говорив російською, розумів усі китайські діалекти, був, як і слід сяньцзинцю, правовірним мусульманином, не любив інших китайців, що поки що не увірували в Аллаха, і був цілком задоволений своїм відносно безпечним становищем ординарця. До того ж Ван був перекладачем під час наших занять з новобранцями. Якби Раух хоч трохи нагадував Дон Кіхота, то Вана можна було б вважати класичним китайським Санчо Пансою.
Щодо мого ад’ютанта, то ним виявився мій старий знайомий, ветеран Першого Українського куреня колчаківської армії Іван Багуляк. Його я пам’ятав ще з 1918 року, коли тільки починав набір у курінь.
Іван Багуляк був родом звідкись зі Східної Галичини, з околиць міста Станіслава. На початку війни його рідних запідозрили австрійські жандарми в москвофільстві, й ті ледве не потрапили на шибеницю. А коли прийшли війська Брусилова, то двадцятилітнього Івана Багуляка, як і десятки тисяч його земляків, вислали, запідозривши в сепаратистських настроях, у центральні райони Росії.