Чтение онлайн

— Коли прибули сюди?

— О дев’ятій двадцять три.

Бобрьонок прикинув: минуло близько півгодини між тим, як блокували Кварцау й навколишні хутори, і часом, коли Валбіцин скочив на жеребця. За півгодини, навіть заганяючи коня, навряд чи б дістався сюди, а тепер не прорватися крізь пости лейтенанта Ткаченка. Поклав Мохнюкові руку на погон.

— Вертатимемось, старлей, — наказав. — Дуй до Оттерберга. Чує моє серце, цей тип шукатиме щілину саме там.

“Віліс” круто розвернувся і помчав назад уже знайомою

бруківкою. Вони проминули бічну польову дорогу, коли Мишко, тицьнувши в неї пальцем, вигукнув:

— Стоп! Завертайте туди.

Мохшок загальмував, а Бобрьонок, звірившись з картою, заперечив:

— Дорога до Оттерберга кілометра через півтора.

— Але ж і ця туди — і коротша. Через хутір Штайнах.

— А проїдемо?

— До Штайнаха два кілометри польової дороги, далі знову бруківка.

Бобрьонок побачив добре накатану польову дорогу й дав знак їхати. Вони звернули до Штайнаха, об’їхали хутір і справді вискочили на бруківку, що вела до Оттерберга. Недавно тут пройшли бої, дорогу розбили й роз’їздили, поля обабіч неї зрили ходами сполучень, біля самої бруківки стояв розбитий дзот, а далі на схилі чорніли обгорілі танки — німецькі, а за ними кілька Т-34 — бій тут був запеклий. Бобрьонок чув про нього: залишки есесівської дивізії вкопалися в землю під Оттербергом і боронилися до останнього.

Отже, до Оттерберга всього три кілометри, можливо, Валбіцину вдалося дістатися туди, і розшукати його в містечку, хоч і невеличкому, буде не так уже й просто.

Але ж чоловік — не голка, то більше — вершник…

В улоговині, з якої виходили в атаку “тридцятьчетвірки”, поважний чоловік переорював кіньми витолочене танковими гусеницями поле.

— Стоп, — нараз розпорядився Бобрьонок. Коли “віліс”’ зупинився, наказав Мишкові: — Спробуй розпитати того бауера, чи не помітив вершника. Нас перелякається, та й взагалі може не сказати, а ти в цивільному…

Хлопцеві не треба було повторювати: побіг навпростець, вгрузаючи по кісточки у вологий важкий грунт.

Бауер зупинився і зняв капелюха. Очевидно, цей явний вияв пошани й навіть догідливості стосувався насамперед тих, що сиділи в машині, якої не міг не помітити бауер, та Мишкові це сподобалося ще й тому, що вчора сам мусив кланятися й знімати капелюх не тільки перед таким поважним чоловіком, а й перед першим-ліпшим шмаркачем, як той нахаба з гітлерюгенду. Він мимоволі притишив крок, та, згадавши про нетерплячих офіцерів у “вілісі”, одразу забув свою удавану статечність і запитав швидко:

— Ви давно тут на полі?

— Зранку. — Бауер навіть вклонився Мишкові. Хлопця порадувало це ще більше, й запитав владно:

— Десь тут неподалік мусив проїжджати вершник на вороному жеребці. Куди він поскакав?

Уловив напруженість у погляді бауера й зрозумів, що той справді бачив вершника, але не може одразу вирішити, як учинити, — все ж найкраща позиція: нічого

не бачив, нічого не знаю, і йдіть ви всі кудись далі…

І Мишко випередив бауера, не дав йому можливості вимовити “ні”, бо тоді вже той вперто б дотримувався сказаного.

— Це — злочинець, — мовив перше, що прийшло в голову й, на його думку, мусило вразити доброчесного німця. — Втік з тюрми і вкрав коня.

— О-о! — вигукнув бауер. — Я відразу запідозрив щось негарне. Він проскакав он там і звернув біля тих дерев ліворуч. Гадаю, до Нойкірхена. І гнав, як навіжений.

— Чоловік у коричневій куртці й в’язаному капелюшку? — про всяк випадок уточнив Мишко.

— Не розібрав, звідси далеко, та й ще проти сонця.

— Але точно повернув до Нойкірхена?

— Бачите три дерева? Там, де дорога повертає до Оттерберга… Так він подався ліворуч — це до Нойкірхена.

Бобрьонок, почувши таке повідомлення, захвилювався. Майор зупинив “віліс” коло трьох дерев, і вони з Мохнюком уважно обстежили поле ліворуч од дороги. Одразу знайшли сліди копит і покликали Мишка. Бобрьонок показав слід і запитав:

— Вороного?

— Слід великий, бо й жеребець нівроку, і виразний. — Мишко згадав: Карл водив вороного до кузні зовсім недавно, і тут слід нової, ще не стертої підкови. Кивнув і мовив: — Наш жеребець. Бачите, величезне копито, та й який німець скакатиме навпростець полем?

— Точно, — схвалив Бобрьонок, озирнувся на Мохнюка й запитав вагаючись: — Але ж який резон Валбіцину подаватися на схід? Нойкірхен на сході, а Валбіцин має пробиватися на захід. Єдине, що може врятувати його.

— Валбіцин не такий уже й дурний, — посміхнувся Мохнюк. — І розмірковував точно так, як ви. І прийшов до висновку…

— Що слід відсидітись десь у знайомих.

— Не виключено, що саме в Нойкірхені чи десь тут поблизу.

Бобрьонок зміряв поле оцінюючим поглядом.

— Не проскочимо?

— Тільки в об’їзд.

Вибоїстий путівець поміж полів простягнувся до темніючого вдалині лісу. За логікою Валбіцин мав скакати саме до нього, і Мохнюк не звернув на широку дорогу, що вела до Нойкірхена. Навпаки, вискочивши на узлісся, “віліс” повернув круто ліворуч і, підминаючи кущі й молоді дерева, проїхав ще сотню метрів. Здогадки розшукувачів виявились безпомилковими: неподалік знайшли сліди кінських копит, а через кілька хвилин стояли в байраці над трупом вороного.

Мишко присів і погладив вискалену морду.

— Гарний був кінь, — мовив з жалем. — Сідло зняти?

— Навіщо? — не зрозумів Бобрьонок. — Не мороч собі голови. — Показав прим’яті кущі на крутому схилі й вів далі упевнено: — Валбіцин пішов туди, а потім до Нойкірхена!

— А може, лісом кудись в інше місце? — завагався Мохнюк.

— Для чого ж тоді вбивати коня? Поїхав би спокійно, ліси тут не густі, проріджені, валяй хоч фаетоном.