Вибух
Шрифт:
Гуркіт посилився і раптом заполонив ціле село, почулося брязкання гусениць, і з-за повороту вискочив танк, а зі ним машина з автоматниками. Бобрьонок бачив, як солдати зістрибували з автомобіля, розбігаючись попід парканом, — знали, де засіли есесівці, отже, Віктор перестрів танк за мостом, а може, той хлопець? Спритний хлопчина, треба буде потурбуватися про нього…
Танк дочекався, поки автоматники займуть зручну позицію, і повільно та загрозливо посунув до садиби Камхубеля. Він зупинився посеред вулиці, якраз між садибою і Бобрьонком,
Бобрьонок побачив, як Мохнюк вискочив з кювету, побіг через вулицю, тоді й він підвівся, перескочив через паркан і подався за Мохнюком. Але ковані високі ворота садиби Камхубеля були зачинені. Майор згарячу наліг на них плечем, однак ворота й не рипнули, а слід було поспішати, поки есесівці не оговтаються.
Майор відступив на кілька кроків, аби з розгону вдарити по воротах, проте відчув гаряче дихання танка й відскочив убік — важка машина навалилася на ворота, зірвала
петель, підім’яла… Бобрьонок рвонув до садиби, виставивши поперед себе автомат, та нараз почув постріл. У танковому гуркоті постріл прозвучав несерйозно, мовби виляск звичайної хлопавки, майор інстинктивно пригнувся і метнувся вбік, проте більш ніхто не стріляв, і Бобрьонок кинувся у будинок.
На підлозі заскленої веранди, розкинувши руки, горілиць лежав чоловік у білій сорочці, стискаючи парабелум. Майор ногою вибив у нього зброю і тільки по тому побачив на протилежному боці веранди ще двох у цивільному з підведеними руками. Зупинився, загрозливо виставивши автомат і готовий будь-якої миті натиснути на гашетку, — почув важке сопіння Мохнюка за плечима й запитав не обертаючись:
— Вони?
— Ні… — Мохнюк спритно обмацав чоловіків, не знайшов зброї і озирнувся на Бобрьонка. — Ці молодики не з “Цепеліна”.
Бобрьонок розчаровано опустив автомат. До будинку вже увірвалися озброєні солдати — швидко обшукали дім і вивели на веранду літнього й сивого чоловіка та огрядну злякану жінку в старій кофті. Вона шморгала носом, з жахом дивлячись на солдат, потім побачила вбитого на підлозі, кинулася до нього, притулилася, наче сподівалася оживити, закричала тонко й пронизливо:
— Франц!.. Франц!..
Бобрьонок збагнув, що це, певно, Камхубелів син, про якого йому казав фельдшер Функель, — отже, запеклий есесівець, котрий не захотів визнати свою поразку.
А інші?
Ступив до чоловіків, які все ще боялися опустити руки.
— Допитай їх, — наказав Мохнюкові.
— Хто такі? — запитав той.
— Солдат сто першої танкової дивізії Ернст Руменіге, — одповів один.
— А ти? — Мохнюк
— Ми з одного екіпажу… Йоганн Вольф…
— Документи?..
Перший повільно й лякливо опустив руки, витягнув із задньої кишені штанів солдатську книжку.
— Чому в цивільному?
Солдат знизав плечима.
— Але ж ви всіх, хто служив у СС, розстрілюєте… — пояснив нерішуче.
— Хто казав?
— Наш ротний… Та й взагалі — всі…
— Ми судимо тільки злочинців. І якщо твої руки в крові…
Солдат злякано відсахнувся.
— Ми звичайні солдати…
— З вами розберуться… — махнув рукою Мохнюк. — Візьміть їх! — наказав автоматникам і обернувся до Бобрьонка: — Виходить, потягнули пустий номер?..
— Не такий уже пустий: четверо есесівців… — похмуро відповів той.
8. — Через дві години літак, Гюнтере, — сказав Хейг і повісив плащ на вішалку. — Ви готові?
— Давно… І навіть трохи хвилююсь, кожна година дорога.
— Непередбачені ускладнення…
— Літак?
— Нарешті всі проблеми розв’язано, вилітаєте завтра з аеродрому під Франкфуртом.
— Сьогодні зв’язуватися з Кранке?
Хейг заперечив:
— Почекайте до ранку. Усе ж — війна, і завжди може виникнути щось.
— Літак — російський?
— Так.
Краус радісно посміхнувся.
— Це значно полегшує завдання.
— Але він зможе взяти лише двох.
Краус зміряв Хейга допитливим поглядом.
— Маєте на увазі?..
— Лише двох, Гюнтере. Вас і ще одного…
— Кранке чи Валбіцина?
— Яка ваша думка?
Краус невизначено знизав плечима. Біс його зна, які плани в цього американця, ліпше ухилитися від прямої відповіді.
— Обидва варті уваги.
— Нам потрібні спеціалісти, Гюнтере…
Краус здогадався, що має на увазі Хейг.
— Цей російський білогвардієць — справді гарний спеціаліст. Саме це ви хотіли підкреслити?
— А Кранке?
Тепер Краус точно знав, що хоче почути від нього Хейг.
— Таких, як Кранке, в СС хоч греблю гати. Звичайний гауптштурмфюрер, рядовий адміністратор.
— Я радий, що наші плани збігаються, Гюнтере.
Краус подумав: добре, що він сам зв’язуватиметься завтра з Кранке, а то невідомо, кому з них насправді віддав би перевагу Хейг: усе ж гауптштурмфюрер був шефом команди “Цепеліна” й має величезний досвід підготовки шпигунів та диверсантів.
— Вам доведеться на місці розв’язати цю проблему, — сказав Хейг.
— Звичайно. — Краус подумав, що не зовсім по-джентльменському стріляти в спину доброму знайомому, та що вдієш — вибору немає. Як на його думку, краще було б прикінчити цю російську свиню, проте, певно, Хейг має рацію: з Валбіцина більше користі. Крім того, Валбіцин — вузький спеціаліст і не конкуруватиме з ним, Краусом, а Кранке за всіх умов може десь підставити йому ніжку. Отже, питання розв’язане, й сумніву не може бути.