Чтение онлайн

— А-а… — протягнула розуміюче. — Але ж ми не знаємось з поганими людьми.

— Так, — за всіх наших знайомих я можу поручитися, — ствердив професор.

— Перед від’їздом ми влаштовували прийом… — почала нерішуче жінка.

Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.

— Ну, який же прийом, Сашуню, — втрутився, — невеличка вечірка.

— Нехай буде так, — швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, — ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять.

У нас уже традиція — збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.

Хаблак нахилив голову.

— І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?

— Так, я ж кажу: традиція.

— Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?

— Ні, — категорично заперечив професор, — ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.

Хаблак збагнув, що припустився похибки.

— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.

Професор замислився й запитувально подивився на дружину.

— Може, ти, Сашуню?

— Сусіди?.. — запитав Хаблак.

— Навряд чи, ми мало знаємо їх.

— Телефонний майстер? — підказав професор.

— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.

— Якого числа це сталося?

— Мироне, коли ми поїхали?

— Другого серпня, люба.

— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.

Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.

— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?

— Ні.

— А сусідню перукарню не відвідуєте?

— Не була жодного разу.

— Кажуть, там непогані майстри.

— Хто каже?

— Моя дружина.

— А ви що ж?..

— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.

— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.

— І манікюр-педикюр?

— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?

— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…

— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?

— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…

— Із злодійською бандою?

— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.

— І цей одинак залазить до нашої квартири?

— На жаль.

Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.

— Щастя, що по квартирах лазять невігласи, — мовив з утіхою. — Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… — Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. — Так, тут дещо є… — пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.

Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився.

Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці — справа рук одного й того ж злочинця.

— Дублянку мали нову? — спробував майор перевести розмову на інше.

— Три роки носила. Красива й тепла — шкода.

— Куплю нову, — пообіцяв професор.

— Де дістанеш? — сердито зблиснула на нього очима. — Я за тою два роки полювала. А джинси? Попелясті вельветові джинси, їх привезла мені з Японії знайома балерина, джинси із справжніми срібними заклепками, мрія, а не джинси, єдині на весь Київ… — Вона вимовила це довге речення за єдиним духом, і видно було: пропажа джинсів справді приголомшила її. Не так шкода значно дорожчої французької дублянки та інших вкрадених речей, а ось за попелясті вельветові джинси із срібними заклепками навіть віддала б душу чортові.

Подумавши таке, Хаблак зиркнув на бородатого веселого глиняного диявола, який тримав у високо підведеній руці свічку, мабуть, готувався підсмажити саме таку красуню за вельветові джинси, австрійські червоні чобітки чи модне чорне шкіряне пальто…

Але ж невідомо, хто має рацію: чорт чи жінки, а може, просто винні нерозпорядливі господарники, котрим слід було б давно наробити досхочу вельвету і одягати жінок так, як їм хочеться.

І його Марина з задоволенням носила б попелясті вельветові джинси із срібними заклепками. Марині вони пасували б більше, ніж підтоптаній професоровій Сашуні, яка, либонь, ледь натягувала їх на свої товсті стегна. Але ж такі джинси, кажуть, коштують у спекулянтів мало не стільки, скільки одержує інспектор карного розшуку за цілий місяць боротьби, зокрема, з саме такими спекулянтами. Чи не парадокс?

Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.

А кому приємно топтатися на місці?

Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним — оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.

5. Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.

Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.

— Ну? — тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.

Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.