Чтение онлайн

І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали».

Як ото, було, хто запитає:

— А де Оверко Сидорович проживає?

Зразу ж усякий і скаже:

— Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Сали здавна-давен жили.

Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.

Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.

Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.

Писав у тому листі

син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.

Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…

Батько наш сказали:

— Дурниці! Затой… Зарозумівся!

А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:

— Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!

Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:

— Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..

Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…

Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.

Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:

— Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!

Дядько схопились, за шапку та з хати.

Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».

Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».

Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.

Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.

Стануть, було, серед хати та й проказують:

Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?..

А ми зразу всі й підхоплюємо:

Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як малу дитину?..

А вони:

— Тс-с-с-с! Хто це написав?

— Шевченко! Тарас Григорович!

Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:

— Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?

Ми аж очі, було, повитріщаємо:

— Паперу не знав?!

— Не знав! І не він цього вірша написав!

— А

хто?

— Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!

Аж руками, було, брат по столу бахнуть.

Ми аж поприсідаємо.

А двоюрідний брат нам і розповідають:

— От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з'ясував, але я це обов'язково з'ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о'кей». Ех, ви! Неоковирні!..

Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…

На отого, що рецензії пишуть, — на п'єси всілякі, на вистави…

Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…

От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.

Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…

Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, — живуть добре і т. ін.

Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.

Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч із двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!

Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».

Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:

— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!

Батько махнули рукою:

— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!

От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…

Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…

Ми всі до нього:

— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!

— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…

— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?

— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…

Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…

— І «Запорожець за Дунаєм» іде?

— І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!